Translate

Для викладачів історії


Обласні масові заходи у 2020 році
06.02 2020 Семінар-практикум викладачів суспільних дисциплін
Тема: «Науково-дослідницький проєкт з історії як ефективний метод навчання». (ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»).

21.04.2020 IV Науково-практична конференція «Україна очима молоді».
(ДНЗ «Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти»).

12.11.2020 Семінар-практикум викладачів суспільних дисциплін
Тема: «Формування предметних компетентностей учнів на уроках історії та громадянської освіти через упровадження інтерактивних форм навчання» (ДНЗ «Мелітопольське вище професійне училище»).

Орієнтовні інструктивно-методичні рекомендації щодо проведення ІІІ науково-практичної конференції

Краща робота з історії ДНЗ "Запорізький професійний ліцей сервісу" 2018 рік
Краща робота з історії ДНЗ "Михайлівське вище професійне училище" 
План масової методичної роботи для викладачів історії на 2019 рік


1. Обласний семінар-практикум на тему «Формування громадянської компетентності здобувачів освіти на уроках та в позаурочній роботі з історії засобами використання елементів краєзнавства» (ДНЗ «Запорізький професійний ліцей залізничного транспорту») - 25 квітня.
2. Обласний семінар-практикум на тему «Вдосконалення дослідницької суб’єктності викладача та учнів як передумова всебічного розвитку мисленнєвих здібностей та умінь здобувачів освіти під час вивчення історичних процесів» (ДНЗ «Мелітопольський багатопрофільний центр професійно- технічної освіти») - 25 жовтня.
3. ІІІ Науково-практична конференція на тему «Україна очима молоді» (ДНЗ «Запорізьке вище професійне училище «Моторобудівник») - 16 квітня.
4. ІІ (обласний етап) ХІХ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості (НМЦ ПТО у Запорізькій області) - листопад-грудень.
5. Робота обласних експертних творчих груп викладачів історії м. Мелітополя та
м. Запоріжжя
(січень - грудень).

Методична розробка позакласного заходу з історії України
Методичні рекомендації шодо викладання громадянської освіти
Методичні рекомендації щодо викладання історії у 2018-2019 навчальному році
Краща робота (ІІ місце) ІІ етапу XVII Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості з номінаці "Історія України і державотворення"ї
Краща робота (І місце) ІІ етапу XVII Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості з номінації "Історія України і державотворення"


Обласні семінари-практикуми для викладачів суспільних дисциплін ПТНЗ у 2018 році

  

  Обласний семінар-практикум
Тема: «Формування громадянськості учнів через розвиток критичного мислення на уроках історії» ДНЗ «Запорізький професійний ліцей автотранспорту», 14 березня 2018 року.


Обласний семінар-практикум
Тема: «Формування національної свідомості на уроках історії та в позаурочній роботі» ДНЗ «Запорізький будівельний центр професійно-технічної освіти», 1 листопада 2018 року

1.    ІІ (обласний етап) ХVІІІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості з номінації "Історія України і державотворення", листопад 2017-грудень 2018 року.
.

Методичні рекомендації щодо викладання історії і правознавства у 2017-2018 навчальному році


Завдання до обласної олімпіади з предмета «Всесвітня історія» (2017 рік)
І рівень
Оберіть одну правильну відповідь.

1. 23 липня 1914 року австрійський уряд пред’явив ультиматум:
А) Франції
Б) Британії
В) Сербії
Г) Росії
2. Укажіть період «рисових бунтів» в Японії
А серпень–вересень 1918 р.                 Б січень–березень 1919 р.
В квітень–липень 1920 р.                       Г червень–вересень 1921 р.
3. Нейтральні держави, на територіях яких велись бойові дії у Першій Світовій війні:
А) Нідерланди, Швеція, Данія
Б) Люксембург, Бельгія, Іран
В) Швейцарія, Греція, Іспанія
Г) Мексика, Аргентина, Колумбія
4. Повернення Ельзас-Лотарингії під французький суверенітет, передання Франції вугільних копалень Саарського басейну, проведення демілітаризації Рейнської зони - це положення:
А) Брест-Литовського договору (1918 р.).
Б) Версальського договору (1919р.).
В) Тріанонського договору (1920 р.).
Г) Севрського договору (1920 р.).
5. «Рух 4 травня» відбувся в:
А) Індії
Б) Китаї
В) Японії
Г) Ірані
6. Які дві країни стали ініціаторами підписання пакту Бріана-Келлога?
А) Франція, США
Б) Франція, Великобританія
В) Великобританія, США
Г) Італія, Японія
7. Яка з провідних країн світу відмовилася стати членом Ліги Націй?
А) Великобританія
Б) Франція
В) Японія
Г) США
8. Хто з президентів США обирався на цю посаду чотири рази?
А) Уоррен Гардінг
Б) Калвін Кулідж
В) Франклін Делано Рузвельт
Г) Герберт Гувер
9. Короткотермінове піднесення економіки США в 1920-х рр. увійшло в історію під назвою:
А) «ера модернізації».
Б )«період ізоляціонізму».
В) «золотий вік протекціонізму».
Г) «епоха проспериті».
10. Позначте статус, який передбачала Декларація Ірвіна для Індії, прийнята у 1924 р.:
А) незалежність;
Б) автономія;
В) колонія;    
Г) метрополія.
11. Лідером партії Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) був:
А) Олександр Цанков
Б) Андрій Ляпчев
В) Кімон Георгієв
Г) Олександр Стамболійський
12.  Яка країна напала на Абіссінію (Ефіопію) у 1935 р.:
А) Іспанія;    
Б) Франція;
В) Італія;
Г) Німеччина.
13. Назвіть рік завершення формування «осі» Берлін–Рим–Токіо:
А) 1935 р.;
Б) 1939 р.;
В) 1937 р.;
Г) 1933 р.
14. Укажіть дату початку аншлюсу Австрії
А) 7 березня 1936 р.               В) 12 березня 1938 р.
Б) 30 вересня 1938 р.            Г) 22 березня 1939 р.

15. Позначте країни, які брали участь у «Зимовій війні»:
А) СРСР, Польща;                                       Б)  Фінляндія, Німеччина;
В)  СРСР, Фінляндія;                                    Г) Німеччина, Польща
16. Здійсненням операції «Морський лев» Гітлер планував захоплення:
А) Франції
Б) Польщі
В) Данії
Г) Великої Британії
17. Судетська проблема» інспірована нацистською Німеччиною з метою знайти привід до агресії проти:
А) Польщі.
Б) Чехословаччини.
В) Югославії.
Г) Австрії.
18. Ухвалення Атлантичної Хартії, підписання Декларації Об'єднаних Націй - це події
А) 1939-1940 рр.
Б) 1941-1942 рр.
В) 1943-1944 рр.
Г) 1944-1945 рр.
19. Загарбання Німеччиною Данії, Норвегії, Бельгії та Голландії відбулося в
А) 1942 р.;
Б) 1940 р.;
В) 1941 р;
Г) 1939 р.
20.  Яку назву мала остання операція в Європі періоду Другої світової війни?
А) Берлінська операція                     Б) Варшавська операція
В) Верденська операція                     Г) Празька операція      
                                                                                                          10 балів








ІІ рівень

1.      Розташуйте у хронологічній послідовності події, які відбулися після завершення Першої світової війни
1) прийняття «плану Дауеса»                                               
2) проведення Вашингтонської конференції                     
3) початок Паризької мирної конференції                         
4) підписання Версальського мирного договору              
А 1, 3, 4, 2              Б 2, 1, 4, 3             В 3, 4, 2, 1           Г 4, 2, 1, 3
2.      Розташуйте у хронологічній послідовності події,    які відбулися у країнах Азії у міжвоєнний період
1) Проведення «Соляного походу» в Індії          
2) Проголошення Туреччини республікою            
3) Проголошення незалежності Афганістану         
4) Проголошення Реза-хана новим шахом Ірану    
А 1, 3, 4, 2                 Б 2, 1, 4, 3                В 3, 2, 4, 1               Г 3, 4, 1, 2
3.       Розташуйте у хронологічній послідовності події, які відбулися у 30-х роках ХХ ст.
1) вступ німецьких військ до Австрії                                   
2) напад Італії на Ефіопію                                                          
3) підписання між Німеччиною та СРСР пакту про ненапад
4) підписання Мюнхенської угоди                              
А 2, 1, 4, 3              Б 2, 3, 1, 4              В 3, 4, 1, 2              Г 4, 2, 3, 1
4. Установіть відповідність між прізвищами політиків і назвами країн, які вони представляли на Паризькій мирній конференції:
А. Вудро Вільсон;                           1. Велика Британія;
Б. Жорж Клемансо;                         2. Італія;
В. Девід Ллойд Джордж;                3. Німеччина;
Г. Вітторіо Орландо.                       4. США;
                                                          5. Франція.    
5. Установіть відповідність між мирними  договорами після Першої світової війни та країнами:
А. Німеччина                                           1. Севрський мирний 
                                                                      договір
Б. Австрія                                                 2. Нейїський мирний 
                                                                      договір
В. Угорщина                                             3. Версальський мирний
                                                                       договір         
Г. Болгарія                                                4. Сен-Жерменський 
                                                                      мирний договір
Д. Туреччина                                            5. Тріанонський мирний 
                                                                       договір.
6. Установіть відповідність між історичними особами та датами їхнього приходу до   влади:
        А) В. Ленін ;                                                    1) 1917р.
        Б) Б. Муссоліні;                                              2) 1933р.
        В) Ф. Франко;                                                 3) 1941р.
      Г) А. Гітлер.                                                      4) 1936р.
                                                                                  5) 1922р
7. Установіть відповідність між  назвами політичних сил та їхніми лідерами:
□ Гоміньдан
□ Індійський Національний   Конгрес
□  Іспанська фаланга
□ «Вафд»
□  Народний фронт
1) Леон Блюм
2) Сайфула Саад
3) Чан Кайші
4) Хосе Антоніо Прімо де Рівера
5) Махатма Ганді
8. Визначте характерні риси світового політичного, економічного та культурного розвитку першої половини ХХ ст.
1 поява масової культури
2 утвердження постіндустріальної цивілізації
3 формування в ряді європейських країн тоталітарних режимів
4 формування біполярної системи у міжнародних відносинах
5 завершення процесу деколонізації
6 початок «Великої депресії»
А 1, 3, 4                      Б 1, 3, 6                   В 2, 4, 5                  Г 2, 4, 6

9. Які з вказаних тверджень пов’язані з «планом Дауеса» 1924 р.?
1 створення Банку міжнародних розрахунків для отримання й розподілу репарацій від Німеччини
2 надання Німеччині позик від США на суму 800 млн марок для відновлення німецької економіки
3 зменшення щорічних виплат Німеччини до 2 млдр марок на рік
4 перенесення ринків збуту німецьких товарів до Східної Європи
5 ліквідація всіх видів контролю за економікою і фінансами Німеччини
6 виплата Німеччиною щорічно певної суми репарацій із поступовим її збільшенням з 1 до 2,5 млрд марок
А 1, 3, 4        Б 2, 4, 5              В 3, 4, 5            Г 2, 4, 6


                                                                                              

                                                                                                                      22 бали
ІІІ рівень

1.      Вкажіть, супроводжуючи короткою характеристикою, кілька дат, історичних осіб, які є        важливими при вивчені теми  „ Облаштування повоєнного світу” (10 балів).

2.      Влітку 1916 року берлінські газети писали про блискучу перемогу німецького флоту над англійцями. Лондонські газети, в свою чергу, уславлювали перемогу Британського Королівського флоту. Про яку подію йдеться? (2б) Чим вона була знакова? (2б) Хто дійсно вийшов переможцем в цій битві? Поясніть. (6б) Всього 10 балів.

3. Поясніть твердження до однієї із країн-учасниць І світової війни «Переможена  серед переможців». Про яку країну йдеться? (2 б.) Доведіть вірність вислову. (8 б.) Всього 10 балів.

4.      Укажіть назву військової операції, про яку йдеться в уривку з джерела (10 балів).
 Перші учасники дня «Д», майже 18 тисяч американців, англійців і канадців, зайняли фланги нормандського поля бою. Між ними пролягли п’ять ділянок узбережжя, призначеного для висадження,куди з-поза морського горизонту висувався потужний союзний флот, що налічував п’ять тисяч бойових кораблів.

5.      Заповніть історичну таблицю (12 балів) :

Причини
Події, процеси
Наслідки

Тріанонський мирний договір


«Пивний путч»


«Похід на Рим»

.
                                                                                                                             52 бали

ІV рівень


 Спробуйте написати  невеличку історичну статтю до збірки «Всесвітня історія ХХ століття в особах».


20 балів


Загальна кількість балів – 104.

Конкурсна робота учениці ДНЗ "Мелітопольський будівельний центр професійно-технічної освіти" Баранової Анастасії

Конкурсна робота учениці ДНЗ "Запорізьке вище професійне училище сфери послуг" Калашникової Юлії

Обласні семінари-практикуми, олімпіада з предметів "Історія України", "Всесвітня історія" у 2017 році

Семінар-практикум викладачів суспільних дисциплін
Тема: «Використання інноваційних технологій при викладанні суспільних дисциплін».
ДНЗ «Запорізьке вище професійне училище «Моторобудівник» 12 квітня 2017 року

Семінар-практикум викладачів суспільних дисциплін
Тема: «Створення толерантних умов для всебічного розвитку учнів на уроках історії».
ДНЗ «Мелітопольське вище професійне училище» 12 жовтня 2017 року
 Обласна олімпіада з предмета «Всесвітня історія».
ДНЗ «Запорізький професійний ліцей автотранспорту» 18 квітня 2017 року




Методичні рекомендації щодо викладання історії у 2016-2017 навчальному році

Завдання обласної олімпіади з предмета «Історія України» у 2016 році
І рівень (23 бали)

1. Найпоширеніша форма монополістичних об’єднань в Україні на початку ХХ ст.:
а) корпорація;
б) синдикат;
в) холдинг.
2. У революційних виступах 1905 року в Україні брав участь:
а) броненосець «Потьомкін»;
б) крейсер «Варяг»;
в) крейсер «Аврора».
3. Коли почала виходити перша щоденна українська газета «Хлібороб»?
а) 1905р.;
б) 1906р.;
в) 1907р.
4. Архітектурний стиль, який сформувався в Україні на початку ХХ ст., отримав назву:
а) українське бароко;
б) український класицизм;
в) український модерн.
5. Українські землі перед Першою Світовою війною входили до складу:
а) Російської імперії;
б) Австро-Угорської імперії;
в) Російської та Австро-Угорської імперій.
6. У якому документі представників українського національно-визвольного руху була визначена позиція нейтралітету українців у Першій Світовій війні:
а) Маніфест Головної Української Ради;
б) «Наша платформа» Союзу визволення України;
в) стаття С. Петлюри «Війна та українці»;
г) Декларація «Наша позиція» Товариства українських поступовців
7. Всеукраїнський національний конгрес відбувся у:
а) березні 1917 р.;
б) квітні 1917 р.;
в) травні 1917 р.;
г) липні 1917 р.
8. Позначте поняття, що відповідає цьому визначенню: «Військово – політичне явище, якому притаманне засилля різноманітних збройних формувань в умовах відсутності реальної державної влади».
а) денікінщина;
б) махновщина;
в) петлюрівщина.
9. У листопаді 1918р. В.Винниченко очолив:
а) Генеральний секретаріат УЦР;
б) Раду Народних Міністрів УНР;
в) Директорію УНР.
10. У якому уряді посаду міністра закордонних справ обіймав відомий український історик Д.Дорошенко?
а) Рада Міністрів П. Скоропадського;
б) Директорія;
в) Тимчасовий Державний Секретаріат ЗУНР;
г) Рада Народних Комісарів.
11. Позначте назву міжнародної конференції, у роботі якої взяла участь Радянська Україна наприкінці 1922 – на початку 1923 рр.
а) Вашингтонська;
б) Генуезька;
в) Лозаннська.
12. Першою українізованою військовою частиною був:
а) військовий клуб ім. П.Полуботка;
б) полк ім. Б.Хмельницького;
в) Вільне українське козацтво;
г) Перший український корпус.
13. Створений у 1922 р. в Києві театр «Березіль» очолював:
а) Лесь Курбас;
б) Григорій Верьовка;
в) Гнат Юра.
14. Гоніння та репресії проти діячів культури 30-х рр. отримали назву:
а) «справа № 30»;
б) «великий терор митців»;
в) «знищення талантів»;
г) «розстріляне відродження».
15. До складу яких держав входили українські землі на початку ІІ світової війни (жовтень 1939р.)?
а) Радянський Союз, Польща, Румунія;
б) Радянський Союз, Чехословаччина, Угорщина;
в) Радянський Союз, Угорщина, Румунія.
16. Укажіть дату укладання Радянсько–чехословацького договору про включення Закарпаття до складу СРСР.
а) 29 червня 1945р.;
б) 27 січня 1946р.;
в) 10 лютого 1947р.
17. Укажіть прізвище історичного діяча, який став митрополитом української греко–католицької церкви у 1944 р.
а) Г. Костельник;
б) Й. Сліпий;
в) А. Шептицький.
18. Українська поетеса, активна політична діячка, належала до ОУН, загинула в окупованому нацистами Києві:
а) Зоя Гайдай;
б) Марія Литвиненко – Вольгемут;
в) Оксана Петрусенко;
г) Олена Теліга.
19. В. Сосюру було звинувачено в буржуазному націоналізмі за твір:
а) «Любіть Україну»;
б) «Третя рота»;
в) «Червона зима».
20. Із названих міст найдовше тримало оборону:
а) Київ;
б) Одеса;
в) Севастополь.
21. Офіційною датою завершення вигнання нацистських військ з території України вважається:
а) 8 жовтня 1944р.;
б) 14 жовтня 1944р.;
в) 28 жовтня 1944р.
22. Українську греко-католицьку церкву було ліквідовано в:
а) грудні 1945 р.;
б)березні 1946 р.;
в) жовтні 1947 р.;
г) березні 1948 р.
23. Поняттю «лисенківщина» відповідає визначення:
а) звинувачення вчених у зв’язках із Заходом;
б) державний контроль над літературно-художнім процесом в Україні;
в) насадження в свідомості вчених комуністичних стереотипів;
г) переслідування і репресії проти українських генетиків.
ІІ рівень (29 балів)
1.       Поставте події в хронологічній послідовності (7 балів):




 
Ультиматум Раднаркому (РНК) Радянської Росії до Української Центральної Ради;




 
Проголошення І Універсалу Центральної Ради.




 
100-тисячна національна демонстрація в Києві.



 

Вступ більшовицьких військ під командуванням М. Муравйова до Києва.


 
Створення Генерального Секретаріату.



 
Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради.




 
Скликання Всеукраїнського національного конгресу.


2. Установіть відповідність (7 балів):


 


 
С.Петлюра                                        1) лідер селянського повстанського руху;


 
А.Денікін                                          2) командуючий армією УНР;


 
Н.Махно                                            3) командуючий УГА;
П.Врангель                                       4)Головнокомандуючий білогвардійськими військами Півдня Росії;


 
Ю. Тютюнник                                  5) Голова Раднаркому УСРР;


 
М. Омелянович-Павленко              6) командуючий білогвардійцями в Криму;


 
Х. Раковський                                  7) Головний отаман.
3. Позначте положення, які розкривають основний зміст політики українізації (3 правильні відповіді) (3 бали):
а) усунення представників інших національностей з посад і заміна їх українцями;
б) підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;
в) проголошення української мови державною;
г) розширення мережі навчальних і культурних закладів і друкування засобів масової інформації мовою корінного населення;
д) витіснення мов національних меншин з освіти та культури республіки;
е) створення окремих адміністративно-територіальних одиниць в місцях компактного проживання неукраїнського населення;
ж) проведення культурно-освітньої роботи серед українців за межами республіки.
4. Позначте події другої світової війни, які відбувалися упродовж 1942 – 1943 років (4 правильні відповіді) (4 бали):
а) утворення Українського штабу партизанського руху;
б) проголошення Акта відновлення української держави;
в) падіння «Східного валу»;
г) «Карпатський рейд» партизанського з’єднання С. Ковпака;
д) Корсунь-Шевченківська операція;
е) створення Української повстанської армії;
ж) депортація кримських татар до середньої Азії.
5. Позначте твердження, які характеризують розвиток української культури у 1928 – 1939 рр. (Чотири правильні відповіді) (4 бали).
а) М. Грушевський розпочав видання історичного двомісячника «Україна»;
б) О. Довженко поставив фільм «Звенигора»;
в) Засновано Інститут електрозварювання ВУАН;
г) У Харкові скульптор М. Манізер спорудив пам’ятник Т. Шевченкові;
д) Виникали й розпадалися численні літературно – художні об’єднання «Гарт», «Аспанфут», «Лапка», «Авангард»;
е) О.Довженко поставив фільм «Арсенал»;
ж) Репресовано художника М.Бойчука і розгромлено школу його молодих послідовників.

6. Установіть відповідність між історичними діячами та сферою їх діяльності (4 бали).
1)      О.Кандиба;                                                        А) командувач партизанського загону;
2)      Т.Бульба – Боровець;                                        Б) голова комісії з евакуації в УРСР;
3)      О.Федоров;                                                         В) командувач формуванням «Поліська Січ»
4)      Д.Жила;                                                              Г) відомий український письменник,
                                                                                   активний член ОУН (М);
                                                                                              Д) командувач УПА.

ІІІ рівень (34 бали)
1.       Заповніть таблицю «Українські політичні партії початку XX ст.», використовуючи підказки (9 балів):
А) одним із лідерів партії був Сергій Єфремов; Б) важливим документом були «10 заповідей»; В) виникла в 1900 р.; Г) підтримувала ідею автономії України в складі Росії; Д) одним із лідерів партії був Дмитро Антонович; Е) виступала за ліберальні форми політичної боротьби;
Є) лідерами були М. та С. Шемети; Ж) була прибічницею радикальних методів боротьби; З) її колишні члени в 1917 р. заснували Українську партію соціалістів-самостійників.

РУП
УНП
УРДП




2.       Історик часто має справу з усталеними висловами, які заміняють наукові терміни і поняття. Розшифруйте подані нижче вислови (10 балів).
3.       «Розстріляне відродження»
4.       «Дивна війна»
5.       «Новий порядок»
6.       «Чортківська офензива»
7.       «Трикутник смерті».

3. Заповніть таблицю (15 балів).

Запитання
УНР
Центральна Рада
Українська
Держава
П.Скоропадсь
кого
ЗУНР
Директорія
УНР
Радянська Україна
Перша назва Уряду





Хто очолював Уряд





Назва вищої законодавчої влади





Назва першої столиці






ІV рівень (40 балів)
1.       Поясніть вислів сучасних істориків «На початку ХХ ст. відбувся дебют українського парламентаризму». Дайте розгорнуту відповідь. Наведіть факти.
2.       Дайте обґрунтовану відповідь на запитання, чи досягла «культурна революція» в радянській Україні своєї мети.


Разом: 126 балів

Завдання обласної олімпіади з предмета “Історія України” у 2013 році

І рівень (максимальна кількість — 20 балів)
Вибрати одну правильну відповідь.
1.
Автором статті «Війна та українці» був:
А)
М. Грушевський;
Б)
В. Винниченко;
В)
А. Шептицький;
Г)
С. Петлюра;
Д)
М. Міхновський.
2.
Всеукраїнський Національний конгрес відбувся:
А)
у березні 1917 року;
Б)
у квітні 1917 року;
В)
у червні 1917 року.
3.
Армія радянської УНР мала назву:
А)
Червона армія;
Б)
Червоне козацтво;
В)
Радянська армія.
4.
Українська Центральна Рада гарантувала національним меншинам:
А)
національно - персональну автономію;
Б)
національно - територіальну автономію;
В)
національно - культурну автономію.
5.
Перший державний український університет було відкрито:
А)
у Києві;
Б)
у Харкові;
В)
у Кам’янці - Подільському.
6.
Акт Злуки УНР і ЗУНР було проголошено:
А)
22 січня 1919 року у Львові;
Б)
22 січня 1919 року у Києві;
В)
7 листопада 1917 року у Києві;
Г)
1 листопада 1918 року у Львові.

7.
Першим і найголовнішим заходом НЕПу була заміна:

А)
продподатку продрозкладкою;

Б)
продрозкладки продподатком;

В)
здійснення партійної чистки.










8.
Які заходи в промисловості передбачав внутрішньополітичний курс гетьмана П.Скоропадського?

А)
націоналізацію великих та середніх промислових підприємств;

Б)
створення централізованої системи управління промисловістю;

В)
скасування восьмигодинного робочого дня й заборону страйків;

Г)
установлення державного контролю за виробництвом продукції;


9.
Роком «великого перелому» називають:

А)
1929 рік;

Б)
1933 рік;

В)
1936 рік.

10.
Хлібозаготівельну комісію в Україні в 1932 році очолював:

А)
С. Косіор;

Б)
М. Хрущов;

В)
П. Постишев;

Г)
В. Молотов.

11.
Урочисте відкриття Дніпрогесу відбулося:

А)
у 1930 році;

Б)
у 1931 році;

В)
у 1932 році.

12.
Командуючим німецькою групою армій «Південь» був:
А)
Кох;
Б)
Кейтель;
В)
Рундштедт;
Г)
Йодль.

13.
Нові методи виплавки броньованої сталі розробили українські вчені на чолі з ученим:

А)
М. Доброхотовим;

Б)
Є. Патоном;

В)
М. Стражеско.

14.
Масовий розстріл населення переважно єврейської національності в Києві відбувся:

А)
у Бабиному Яру;

Б)
у Сирецькому таборі

В)
у Дарницькому таборі.

15.
«Другим Сталінградом» називають:

А)
Корсунь-Шевченківську операцію;

Б)
визволення Криму;

В)
форсування Дніпра.


16.
У чому полягала мета проведеної урядом Польщі операції «Вісла»?
А)
завершенні об’єднання усіх українських земель у Складі УРСР;
Б)
депортації українців із Польщі до прикордонних районів УРСР;
В)
припиненні бойових дій УПА у прикордонних із УРСР районах;
Г)
переселенні поляків із Галичини, Волині, Рівненщини до Польщі.

17.
Київ було звільнено:

А)
у серпні 1943 року;

Б)
у жовтні 1943 року;

В)
у листопаді 1943 року;

Г)
у грудні 1943 року.


18.
Яке положення розкриває сутність реабілітаційних процесів у період «відлиги»?

А)
реабілітація депортованих під час колективізації селян;

Б)
повернення кримських татар на історичну батьківщину;

В)
виправдання учасників збройної боротьби ОУН та УПА;

Г)
масове звільнення політичних в’язнів із таборів ГУЛАГу.

19.
Паспорти колгоспникам було видано:

А)
у 1956 році;

Б)
у 1957 році;

В)
у 1958 році;

Г)
у 1959 році;

Д)
у 1961 році.

20.
Що свідчило про розширення економічних повноважень УРСР у складі СРСР наприкінці 1950-х - у першій половині 1960-х років?

А)
перехід більшості підприємств під контроль Ради Міністрів УРСР;

Б)
створення в УРСР власної фінансової, митної та податкової систем;

В)
вихід УРСР із рубльової зони й запровадження Національної валюти;

Г)
надання УРСР повної самостійності у використанні капіталовкладень.





II__рівень (максимальна кількість — 20 балів)


1.
Поставте події у хронологічній послідовності, вказавши порядковий номер у клітинці:


1) Проголошення I Універсалу Центральної Ради;


2) Ультиматум Раднаркому радянської Росії Центральній Раді;


3) Проголошення незалежності УНР;


4) Брестська мирна угода;


5) Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського.




2.
Установіть відповідність між подіями і прізвищами діячів:

розгортання партизанського руху
1.
Г. Жуков

Б
створення УПА
2.
М. Ватутін

В
падіння «Східного валу»
3.
Р. Шухевич

Г
парад Перемоги
4.
М. Кирпонос

Д
Київська оборонна операція
5.
С. Ковпак

3.
Установіть відповідність між поняттями та їхніми визначеннями:

Винищення німцями єврейського населення в роки Другої світової війни
1.
Геноцид

Б
Цілковите або часткове винищення певної національності, етнічної, релігійної чи расової спільноти
2.
Депортація

В
Вигнання, заслання окремих осіб чи цілих народів
3.
Репресії

Г
Незаконні осудження, масові розстріли, звинувачення населення
4.
Колабораціонізм

Д
Співробітництво урядів або окремих осіб з окупантами
5.
Голокост


4.
Позначте, якими були перші кроки десталінізації для України (5 правильних відповідей).

А
Реабілітація репресованих у 30-ті роки;

Б
Уповільнення процесу русифікації;

В
Ліквідація прокурорського нагляду за дотриманням законності;

Г
Розширення прав союзних республік;

Д
Вступ Криму до складу УРСР;

Е
Проголошення головного завдання в індустрії – розвитку легкої промисловості;

Є
Зменшення податків для селян.
III рівень (максимальна кількість — 24 бали)

1.
Заповніть таблицю, вказавши у відповідній графі порядковий номер події:
1)
проголошення незалежності УНР;
2)
закріплення і поширення прав місцевого самоврядування;
3)
запровадження особливого податку для розбудови української держави;
4)
встановлення державного контролю над банками;
5)
визначення території Української держави;
6)
скасування приватної власності й соціалізація землі;
7)
вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів проводяться на принципах загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні;
8)
повна амністія політичних в’язнів і затриманих.

I Універсал
II Універсал
III Універсал
IV Універсал
















2.
Визначити та вказати у таблиці належність вказаних подій до відповідних форм української державності та коротко пояснити їх зміст:

1)
«Листопадовий зрив»;

2)
«Трикутник смерті»;

3)
«перший Зимовий похід»;

4)
«Київська катастрофа»;

5)
«Чортківська офензива»;

6)
Варшавська угода;

7)
другий Зимовий похід;

8)
«лінія Бартелемі»

УНР
ЗУНР

























3.
Скласти порівняльну таблицю: «Денікінський та більшовицький режими в Україні у 1919 р.»

Завдання для порівняння
Денікінський режим
Більшовицький
режим
1)
форма правління




2)
мета





3)
методи правління




4)
аграрна політика




5)
політика щодо промисловості,  робітнича політика;



6)
політика щодо українства





7. Схожі риси:



8. Відмінності:



IV рівень (максимальна кількість — 30 балів)

1.
Проаналізуйте позитивні і негативні наслідки радянської модернізації України.

2.
Визначте основні особливості Руху Опору в Україні. Дайте його оцінку. Чому існує конфлікт між українськими ветеранами Другої світової війни? Які на Вашу думку шляхи його розв'язання?

3.
Висловіть свою точку зору щодо слів кінорежисера Михайла Ромма про Хрущова: «…Забудеться і Манеж, і кукурудза…, а люди будуть довго жити в його будинках. Звільнені ним люди… і зла на нього ніхто не буде мати…»


Методичний збірник експертної творчої групи викладачів суспільних дисциплін 
м. Мелітополя та смт. Якимівка



Обласні семінари - практикуми викладачів суспільних дисциплін у 2016 році


1. 23 березня.  Тема:«Патріотичне виховання на уроках історії» (ДНЗ «Мелітопольський ПАЛ»).
2.  22 листопада. Тема: «Формування  толерантного ставлення до суперечливих історичних подій та постатей у начально-виховному процесі» (ДНЗ «Запорізьке ВПУСП»). 


Протокол засідання експертної творчої групи
 викладачів історії

17.09.2015р.                          № 6                               м. Мелітополь
Присутні:
Керівник творчої групи – Казачанська І.Я., ДНЗ «Мелітопольський БЦПТО».
Секретар – Михайлова Н.В., ДНЗ «Мелітопольський ПАЛ».
Чубун Л.О – ДНЗ «Мелітопольський ПЛЗТ»,
Нечитайло С.В. – ДНЗ «Мелітопольський ТПЛ»,
Дійков М.І. – ДНЗ «Мелітопольське ВПУ»,
Кисіль О.Л. – ДНЗ «Мелітопольський ПЛ»,
Штейнц Н.А. – ДНЗ «Якимівський ПАЛ».
Порядок денний:
1.                Про здійснення публікації матеріалів викладачів з науково – методичної і навчально – виховної діяльності на тему: «Патріотичне виховання учнів на уроках та у позаурочній роботі з історії».
2.                Про обговорення та схвалення плану роботи експертної творчої групи викладачів історії на 2015-2016 навчальний рік.
І. Слухали:
Казачанську І.Я., яка запропонувала присутнім членам експертної творчої групи обговорити питання про стан проведеної ними роботи з підготовки матеріалів для публікації.
Виступили:
Всі члени експертної творчої групи з аналізом проведеної ними роботи з підготовки власних матеріалів для публікації.
Ухвалили:
Здійснити публікацію матеріалів з науково – методичної і навчально – виховної діяльності викладачів на тему: «Патріотичне виховання учнів на уроках та у позаурочній роботі з історії» у груднi 2015 року.
ІІ. Слухали:
Казачанську І.Я., яка запропонувала викладачам для обговорення питання про складення і схвалення плану роботи експертної творчої групи на 2015-2016 навчальний рік.
Виступили:
1)     Михайлова Н.В., яка запросила колег відвідати позаурочний бінарний захід з історії України та фізичної культури на тему: «Козацькі розваги» у жовтні 2015 року.
2)     Михайлова Н.В., яка сповістила про намір провести відкритий урок з історії України на тему: «Україна у Першій світовій війні» як урок узагальнення у листопаді 2015 року та запросила колег його відвідати.
3)     Штейнц Н.А., яка запропонувала провести відкритий нетрадиційний позаурочний захід з історії України  - засідання гуртка краєзнавства (на базі Якимівського краєзнавчого музею) у груднi  2015 року.
Ухвалили:
План роботи експертної творчої групи на 2015-2016 навчальний рік:
1)    Організаційне засідання (вересень 2015 р.).
2)    Проведення та обговорення відкритого позаурочного бінарного заходу з історії України та фізичної культури на тему: «Козацькі розваги» у жовтні 2015 року.
3)    Проведення та обговорення відкритого уроку з історії України на тему: «Україна у Першій світовій війні» як уроку узагальнення у листопаді 2015 року.
4)    Проведення та обговорення відкритого нетрадиційного позаурочного заходу з історії України - засідання гуртка краєзнавства (на базі Якимівського краєзнавчого музею) у груднi  2015 року.
5)    Робоче засідання (березень 2016 р.)
6)    Підсумкове засідання (червень 2016 р.)
Керівник експертної  творчої групи                                          І.Я. Казачанська
Секретар                                                                                 Н.В. Михайлова



Методичний альманах на допомогу викладачам історії
щодо використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії.
Практичні матеріали
РЕКОМЕНДОВАНО
науково-методичною радою
НМЦ ПТО у Запорізькій області
як інформаційно-методичний матеріал
для викладачів історії ПТНЗ
Протокол № 2 від 30.04.2015 р.
Укладач:  Кириченко В.А., викладач історії ДНЗ «Запорізьке вище  
професійне училище «Моторобудівник».
Відповідальний за випуск: Паржницький О.В., директор НМЦ ПТО у Запорізькій області.
Комп’ютерний набір та верстка, редагування та коректура:
Кириченко В.А., викладач історії ДНЗ «Запорізьке вище
професійне училище «Моторобудівник».
Рецензент: Четверякова Л.І., методист НМЦ ПТО у Запорізькій області.


Зміст
            Вступ ………………………………………………..……. 1
            Становлення і розвиток освітніх і культурних
            закладів повітового містечка Олександрівська
           наприкінці XІX – на початку ХХ століття.
           Щука Л. М., викладач історії ДНЗ ЗППЛ ……………………..  5
            Академічний театр імені В.Г.Магара –визначна
історико-культурна пам'ятка Запорізького краю.
Марченко І.В., викладач історії ДНЗ ЗМВПУ  ……………..45

            Пам'ять жива
Кириченко В.А., викладач історії  ДНЗ ЗВПУМ…………..58

Заключне слово  ………………………………………….80





Вступ
Любов до Батьківщини завжди конкретна. Це любов до рідного будинку, де народився, до вулиці, по якій уперше пішов до школи. Знання про рідний край так само необхідні для духовного розвитку дитини, як уміння читати і писати. Вивчення місцевої історії сприяє формуванню у молоді історичної свідомості та національної гідності.
Визначальна роль у засвоєнні учнями систематичних знань з історії рідного краю належить урокам з історії України. Навчальні програми з історії України передбачають вивчення історії країни зі стародавнього часу до наших днів. Це створює можливість для широкого використання місцевої історії у навчально-виховному процесі.
Місцевий матеріал відіграє важливу роль, оскільки повязує дослідження життя і побуту окремого населеного пункту з історією країни. Краєзнавчий компонент курсу допомагає усвідомленому засвоєнню учнями найскладніших питань соціально-політичного, економічного і культурного розвитку країни загалом.
Використання краєзнавчого матеріалу також активізує розумову діяльність учнів, дозволяє урізноманітнити методику уроків.
Загальновідомо, що суть навчання - в діяльності, спрямованій на активне пізнання навколишнього світу. Джерелом такої діяльності, на думку авторів, є подорожі рідним краєм, екскурсії, зустрічі з цікавими людьми. Все це загострює сприйняття і пробуджує творчу думку дитини. Краєзнавча робота допомагає молоді встановлювати найрізноманітніші зв’язки з місцевим населенням, стимулює їх участь у суспільно-корисній діяльності.
Практика переконливо доводить, що використання краєзнавчого матеріалу з навчальною метою загострює увагу учнів до фактів і явищ навколишньої дійсності, допомагає формувати в них самостійне творче мислення, тверді переконання, уміння та навички, практично застосовувати здобуті знання у житті. Завдяки краєзнавству вчитель вносить у навчально-виховний процес елемент живого споглядання, історичне минуле ніби наближається до свідомості учнів, стає для них реальною дійсністю. Краєзнавчий підхід дозволяє вести учнів від близьких, доступних для безпосереднього споглядання фактів та явищ до глибоких висновків і узагальнень, тобто організовувати процес пізнання найбільш природнім та доступним шляхом.
Краєзнавство відкриває широкі можливості для самостійної діяльності учнів, для пошуку, дослідження і навіть невеликого відкриття.
Краєзнавчий матеріал, як найбільш близький, наочний і конкретний, сприяє більш глибокому розумінню загальних закономірностей розвитку суспільства.
Глибоке знання самим учителем історії свого краю і володіння методикою його вивчення - одна із головних умов ефективності краєзнавчої роботи. Необхідна також системність при проведенні краєзнавчої роботи, а саме: систематичне використання краєзнавчого матеріалу на уроках та в позаурочний час; наступність у краєзнавчій діяльності учнів як за її змістом, так і за формами і методами роботи; масовість, тобто участь у краєзнавчій діяльності всього педколективу і всіх учнів; перспективне планування краєзнавчої роботи.
Освітницькому краєзнавству у всіх його ланках необхідна більш глибока наукова основа. Практика переконує в тому, що краєзнавча робота дає найбільший педагогічний ефект тоді, коли вчитель не обмежується передачею готових знань, а організовує учнів на їх самостійний пошук, застосування ними цих знань під час вивчення курсу вітчизняної історії.
Вивчення історії України завжди здійснюється із залученням краєзнавчого матеріалу, а історія краю вивчається, базуючись на знаннях історії всієї країни. Звязок історії країни і краю встановлюється насамперед через події, що мають загальнодержавне значення, але територіально локалізовані. Вищевказані зв’язки, з одного боку, спираються на єдине тематичне планування матеріалу з історії України та області, що передбачено програмою, а з іншого боку - на певну організацію педагогічного процесу, включаючи різноманітні методичні варіанти поєднання матеріалу історії краю та держави.
Комплексне використання краєзнавчого матеріалу вчитель поєднує з міжпредметними звязками, за допомогою яких також активізується пізнавальна діяльність учнів.



Становлення і розвиток освітніх і культурних закладів повітового містечка Олександрівська
наприкінці XІXна початкуXX століття
Щука Людмила Миколаївна,
викладач історії
ДНЗ Запорізький професійний
промисловий ліцей
Розділ І.
Становлення і розвиток закладів освіти в Олександрівську наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття
У другій половині XIX ст. змінюється соціальна структура міста, а відповідно і соціальний попит на рівень освіти. Середні і вищі верстви суспільства намагаються надати гарну освіту не тільки синам, але й дочкам. Молоді «буржуа» бажали освічених наречених. З розбудовою міста возити дівчат для навчання до Катеринослава стає вже недоцільним. Приходить час подумати про відкриття власної жіночої гімназії. До міської управи починають регулярно надходити відповідні прохання. У 90-ті рр. XIX ст. в Олександрівську відкриваються 2 приватні жіночі гімназії: Олександрівська приватна жіноча гімназія Геккер та Третя приватна жіноча гімназія Лідії Григорівни Бартелінг (розташована в будинку Лящінського на розі вулиць Соборної та Троїцької.). [20,147] Однак громадськість міста була зацікавлена у відкритті саме міської жіночої гімназії, як центру жіночої освіти під патронатом управи.
Значну роль у створенні жіночої гімназії відіграє попечительська рада, до складу якої увійшли предводитель дворянства граф Іван Вікторович Канкрін, міський голова Захарій Михайлович Махно, інспектор народних училищ Григорій Михайлович Нечипуренко та інші, які безпосередньо починають займатися питанням відкриття гімназії. Завдяки участі високопоставлених осіб швидко вирішуються фінансові та організаційні питання. Особливо значну роль зіграла дружина предводителя дворянства графиня Віра Петрівна Канкріна. Досить освічена жінка (закінчила курс наук пані Труда в пансіоні Санкт-Петербурга), вона вклала у жіночу гімназію немало своєї праці та грошей (тільки у 1903 році графиня надала пожертвування у розмірі 2394 карбованці). [20,147] Завдяки опікунській раді навесні 1897 року вдалося відкрити перші три класи прогімназії. При обговоренні матеріального боку цього питання ще у 1896 році на засідання міської управи було вирішено, що з учениць буде братися платня у розмірі 50 - 60 карбованців за півріччя. Ця сума повинна була повністю іти на утримання установи, а недостаючі кошти мали доплачуватися з загальної міської казни. [20,147 ]
На навчання приймали і дівчат з малозабезпечених родин, про що свідчить звіт правління гімназії.
Якщо в 1899 році за право навчання малозабезпечених учениць було сплачено 480 карбованців, то в 1900 році - 1105 карбованців, тобто на 625 карбованців більше, ніж  минулого року. У 1900 році Опікунською Радою гімназії було звільнено від сплат 36 учениць на суму 1105 карбованців. [14]
При гімназії існував гуртожиток на 20 осіб, до якого приймалися учениці всіх класів гімназії, будь-якого звання і віросповідання, а утримання здійснювалося за рахунок сплати внесків у фонд гуртожитку. На час перебування в гуртожитку, вихованки забезпечувалися приміщенням, столом, пранням білизни та іншими, а у випадку хвороби безкоштовним лікуванням.[14]. Розмір плати на кожну ученицю визначався на перші три роки по 180 карбованців на рік, в подальшому розмір плати визначався на кожні три роки. На час канікул у гімназії гуртожиток закривався.
Нова гімназія дорого обходилась місту. Кожного року управа виділяла від 3 до 5 тисяч карбованців на її потреби. Все ж при цьому було вирішено збудувати спеціальний будинок для гімназії (зараз це третій корпус ЗНУ) (3). На його спорудження місту прийшлося взяти позику у розмірі 100 тисяч карбованців. Для погашення цієї суми кожен рік виділялося 6 тисяч карбованців. Гімназії допомагали і різні громадські організації (наприклад, міське земство виділило суму у розмірі 5 тисяч карбованців на спорудження будинку). Але основний тягар приходився на міську управу. [3,7]
Для роботи з дівчатами були запрошені освічені викладачі та вихователі з порядною репутацією. Головою гімназії була призначена донька дійсного статського радника Зінаїда Степанівна Яновська. Великосвітська дама, вона взяла на себе обов'язки навчати дівчат французької мови.
Вчителем російської мови та правопису була призначена Татарчевська, математики - Фелітова, історії та географії - Коновалова. Всі вони повинні були прищеплювати дівчатам гарні манери, навчити їх малюванню, танцям, рукоділлю. [20, 148].
У гімназії було декілька осіб чоловічої статі. Це отець Никифор Преображенський, який читав Закон Божий, лікар Гальпер та казначей, член попечительської ради З.М.Махно. Національність не була перепоною для вступу до гімназії. В ній навчались і дівчата єврейської національності, хоча це викликало масу проблем, тому що їм не можна було навчаться по суботах та слухати Закон Божий.
Гімназія була не тільки місцем, де дівчата вчилися співати та малювати. Гімназисткам давали досить добротні знання, їм рекомендували читати такі книги, як: «Начало русского государства» Мілюкова, «Очерки культуры» Успенського, «Русь и Византия», «История Греции с времен Пелопоннесской войны» та інші. Майбутні дружини молодих буржуа могли користуватися гідростатичними вагами, моделлю парової машини, дзеркальним фотометром Бунзина, мікрофоном Юза та іншими приладами. Ученицям давали знання з геометрії, географії, іноземних мов. Багато хто вивчав дві мови — німецьку та французьку. Це повинно було підготувати гімназисток до входження у «вищий світ» Олександрівська.
Розвиток гімназії йшов поступово. В 1897-1898 роках вдалося відкрити лише три класи. Повна семикласна гімназія відкрилась лише у 1900-1901 роках. Коли ж закінчилося спорудження нового великого будинку для гімназії (1902 р.), постало питання про відкриття при гімназії зразково-підготовчої школи та восьмого педагогічного класу. У клопотанні йшлося: «Права дівчат, що закінчили 7 класів, обмежені. Вчителювання у гімназії (в 1-3 класах) для переважної більшості з них - нездійсненна мета. Жіночі курси з їх переповненістю доступні лише для медалістів, головним чином для православних. Тому найближчою перспективою для них є вчителювання в елементарній школі». [5,4] Виходячи з цього, планувалося відкрити 8-й клас, в якому дівчата мали змогу проходити педагогічну практику у зразковій школі при гімназії. У 1903 році такий клас було відкрито (дозвіл Одеського учбового округу від 8 липня за № 85). Тим часом гімназія починає готувати педагогічні кадри для шкіл міста та повіту.
Без сумніву, міська гімназія відіграла значну роль у підвищенні культурного рівня міста. Вона припинила своє існування 25 жовтня 1920 року у зв'язку з наказом про реорганізацію гімназій у семирічні загальні трудові школи.
Ще в дні, коли на Запорожжі утверджувалося земство (1866 рік), відкривалися так звані земські школи, а Олександрівськ став для всієї країни «педагогічною Меккою», видатний педагог і методист, активний земський діяч М.О.Корф висловив думку, що для підготовки вчителів, у яких була гостра потреба, слід відкрити вчительську семінарію. В червні 1912 року було отримано дозвіл на відкриття Олександрівської вчительської семінарії. І її відкрили. У першому її наборі було 40 вихованців і 4 кандидати. У наступні роки, через тісноту приміщення, прийом значно скорочується. В 1913 році було прийнято лише 28 вихованців і 4 кандидати, в 1915 році - 33 вихованців і 7 кандидатів. В 1913-1914 навчальному році в семінарії навчалось 66 осіб, в 1916-1917р. - 103 особи, а в 1919-1920 - 123 вихованці. [21]
Вчительська семінарія була середнім педагогічним навчальним закладом. До неї приймали головним чином юнаків, що закінчили двокласну початкову школу, склали вступні іспити, добре співали. Термін навчання становив 4 роки. У семінарії вивчали закон Божий, російську мову і літературу, церковно-слов'янську мову, математику, природознавство, російську історію, географію, фізику, малювання, співи, педагогіку з елементами психології та історію педагогіки, методику початкового навчання. Велику увагу приділяли педагогічній практиці, яка проводилась у зразковій школі при семінарії.
У семінарії працювали кваліфіковані педагоги з університетською освітою. Так Андрій Потапович Батраченко був випускником Одеського університету, Роман Іванович Квітка закінчив Харківський університет, В'ячеслав Григорович Тіхальський теж мав вищу освіту. В 1912-1913 навчальному році у семінарії було 9 вчителів, в 1920 — 11. [26] Свого власного приміщення семінарія не мала і розміщувалася в орендованих будинках, один з них належав купцеві Кружупову. Тепер у ньому Обласний комітет профтехосвіти. 1916 року відбувся перший випуск семінарії, яку закінчило 27 вихованців.
У 1917 році, після Лютневої революції, в семінарії були відзначені Шевченківські дні, відсвятковане 1 Травня, обговорювалися питання про вивчення українознавства, реорганізації хлоп'ячої семінарії в змішану, про відкриття кафедри української мови і літератури, історії України, введення 5-річного курсу навчання. Але далі дебатів ця справа не пішла. Навесні 1917 року семінарію закінчили 26 осіб. До завершення існування семінарія отримала право приймати іспити на звання вчителя початкової школи. Причому від претендентів вимагалися знання за повний курс, де б вони раніше ці знання не здобували. Крім іспитів, обов'язковою частиною засвідчення навичок для отримання відповідного документу було проведення двох пробних уроків. За вісім років існування учительська семінарія підготувала 142 вчителя початкових класів. [26]
1918 року розпочалася робота з реорганізації семінарії в дусі постанов робітничо-селянської влади, а в листопаді 1920 року семінарію було реформовано в педагогічну школу. Цим було започатковано нову сторінку в історії педагогічної освіти в місті Олександрівську.
З жовтня 1902 року в Олександрівську почала функціонувати торгівельна школа, а через три роки вона була реорганізована в міське семикласне комерційне училище імені статс-секретаря С.Ю.Вітте [5]. Цей навчальний заклад належав до установ, які давали як загальну, так і комерційну освіту. Відкриття Олександрівського комерційного училища вимагали зростаюча економічна активність міста, зростання кількості бажаючих отримати середню загальну та комерційну освіту, що відкривало дорогу до вищих навчальних закладів, а після здачі додаткового іспиту з латинської мови – можна було вступити до університету.
10 лютого 1905 року відбулося затвердження статуту училища, а 17 квітня цього ж року директором училища був обраний Іван Якович Акінфієв - педагог з університетською освітою, який мав багатолітній педагогічний досвід. [23] Згідно статуту, безпосереднє завідування училищем доручалося директору, на допомогу якому призначався інспектор. Директор училища користувався правом призначення інспектора і викладачів. Також він міг викладати в училищі, але не більше 8 уроків на тиждень. Викладачі загальноосвітніх предметів зобов'язані були викладати не менше 12 уроків на тиждень, спеціальних предметів - не менше 6. Догляд за успіхами і моральністю учнів покладався на наглядачів, які теж призначалися директором. Вони зобов'язані були викладати не більше 20 уроків на тиждень. Наглядач виконував функції класного керівника й керував першими і другими класами. Взагалі завідування справами училища покладалося на Опікунську Раду, яка складалась із викладачів і п'яти членів, яких обирали терміном на чотири роки Олександрівською Міською Думою. Училище було в підпорядкуванні Торгової Промисловості по Учбовому Відділу. З перший днів роботи училища йшло створення «корпорації вчителів» - так тоді називали педагогічний колектив, який прославив училище на всю країну та за кордоном. Більшість з його членів мала університетську освіту, багато хто проявив себе як автори робіт, що були опубліковані центральним та місцевим друком. На 7 жовтня 1916 року в училищі працювли 21 викладач, в тому числі відомі олександрівцям В.В.Зубковський, Р.І.Квітка, П.М.Кущ, Г.А.Магілевський, Н.П.Мальцев, А.М.Пантелеймонов, Д.Д.Сігаревич, Н.П.Солдатов, П.І.Шабловський, А.И.Федоренко, та інші. [23]
Повний курс в училищі складався з предметів як загальноосвітніх, так і комерційних, продовжувався 7 років з розподілом на 7 класів, з річним курсом в кожному класі. Крім того, для бажаючих вдосконалитися в комерційних знаннях засновувався додатковий клас з річним курсом, по завершенні якого видавалося особливе свідоцтво. Неодноразово подавались клопотання про перетворення училища з семикласного в восьмикласне. І нарешті, 5 лютого 1909 року прохання задовольнили. [23] Прагнення це було досить зрозумілим, адже діти тепер були не так навантажені (програма 7 років навчання викладалась, іншими словами розтягувалась з деякими доповненнями в програму восьмирічну). Тепер повний курс викладався 8 років, з розподілом на 8 класів в тому числі 6 загальних та 2 спеціальних з річним курсом у кожному класі. Перетворення призвели до збільшення строку навчання за спеціальністю, що дало можливість удосконалювати знання з комерційних предметів. Учні, які закінчили повний курс навчання, отримували атестат та удостоювалися звання особистого почесного громадянина, якщо по народженню своєму належали до вищого звання. Учні, які закінчили курс відмінно, вдостоювалися звання кандидата комерції, також відмінники за поведінкою та успіхами нагороджувалися золотими та срібними медалями. Учениці, які закінчили повний курс училища, отримували звання домашньої вчительки або наставниці. Також, відносно вступу у вищі навчальні заклади, учениці користувалися правами, які надавались тим, хто закінчив курс у жіночих гімназіях відомства закладів імператриці Марії. [23]
Для вступу в 1-й загальний клас були потрібні знання в обсязі 1-го класу реального училища, приймались особи віком 10-12 років. Уподобання віддавалось не лише дітям постійних мешканців міста, а при наявності вакантних місць приймалися учні з інших міст, для яких було вирішено відкрити пансіон. Він утримувався за рахунок пожертвувань.
В підготовчий клас при училищі приймались діти не молодші 8 та не старші 11 років. Для вступу також був необхідним певний об'єм знань.
Необхідно також відмітити те, що з 5 вересня 1906 року в училищі спільно навчалися хлопчики і дівчатка. [ 23]
В училищі вивчалися різні предмети: Закон Божий, російська мова і словесність, історія, арифметика, алгебра і геометрія, природознавство і географія, фізика і хімія та інші. Такі предмети, як спів, музика, англійська та латинська мови, стенографія, танці, фізичні вправи викладались бажаючим, як необов'язкові, за окрему плату. [23]
Аналізуючи перелік предметів, які вивчались в училищі, доходиш висновку, що питання навчання було поставлено на достатньому рівні. Не дивлячись на переваги в загальноосвітній програмі комерційних наук, слід відзначити, що у комерційному відділені спеціалізовані науки вивчались глибше і ретельніше. Щоб довести це, наводимо частину програми цього відділення, яка об'єднувала комерцію з французькою мовою.
Отже, комерційне відділення вивчало:
а)      «форми векселів, контрактів, купчих, полісів та подібних документів, складених на французькій мові;
б)      продовження вивчення французької комерційної термінології;
в)      складання у класі та вдома документів та комерційних листів французькою мовою на задану тему, з попереднім роз'ясненням її у класі та без цього роз'яснення;
г)      розмовні вправи французькою мовою в комерційних предметах, а також читання, письма, переказів та усних вправ». [23]
У повсякденне життя училища впроваджувались гуманні принципи: були усунені покарання за негативні вчинки. Особлива увага приділялась учням, слабким фізично та з слабкими здібностями, були організовані гарячі сніданки для учнів.
Проводились літературно-музичні вечори, публічні лекції, одну з них на тему «Південноруська козаччина перед судом історії» провів українською мовою відомий учений Д.І.Яворницький. В 1910 році учні видали літературний збірник «Молоді сили» та брошуру «День пам'яті Л.М.Толстого в Олександрівському комерційному училищі 9 листопада 1910 року». [23] Викладацький комітет прийняв рішення про видання училищного збірника з статтями учнів. В училищі проводились сімейні вечори, екскурсії та прогулянки околицями міста.
За налагодження на високому рівні навчально-виховної справи, училище на обласній сільськогосподарській, промисловій та кустарній виставці в місті Катеринославі у 1910 році було нагороджено Малою золотою медаллю, а його директор — Великою золотою медаллю.
В училищі активно проводилась науково-дослідницька робота. Зважаючи на те, що місто розташоване на території колишніх «запорозьких вольностей», І.Акінфієв вивчає їх у ботанічному відношенні та публікує на цю тему 14 наукових робіт, в тому числі: «Про флору Катеринославської губернії» , «Свідчення про клімат Олександрівська та повіту», «Природа Олександрівських степів» та інші.
Говорячи про училище, про його існування, необхідно згадати також про кошти, за рахунок яких воно існувало. У Статуті комерційного училища вони розділені на такі групи:
а)      плата за навчання;
б)      збір з торгових документів, встановлений Міністерством торгівлі та промисловості;
в)      пожертвування приватних осіб і закладів та інші грошові надходження.
Плата за навчання, її розмір та утримання в пансіонаті визначались Опікунською Радою і затверджувалися Міністерством торгівлі та промисловості. Плата становила 100 карбованців за рік. Вона вносилась наперед: за 1 півріччя - на пізніше 31 жовтня, за II півріччя - не пізніше 28 лютого. [23] Плата за навчання, пожертвування, відсотки з капіталів, які належали училищу, та інші доходи, які становили власність училища, витрачалися на його утримання та на потреби учнів.
Учням училища видавались стипендії. Так, наприклад, стипендію в 1909 році отримав Титенков Сергій, учень 4-го класу як «кращій за успіхами та поведінці учень», батьки якого були небагатими людьми. Стипендія імені графа Л.М.Толстого в квітні 1913 року була призначена учню 3-го класу Костенку Івану. Стипендіальний фонд училища підтримував найбідніших своїх учнів і стимулював навчання і поведінку інших своїх вихованців. [23]
На початку вересня 1908 року училище перебирається в нове навчальне приміщення (зараз це територія, на якій розміщений другий корпус університету). До цього училище розміщувалося в найманих приміщеннях. Наприклад, 14 липня 1905 року було укладено договір з Іваном Костянтиновичем Типкіним про оренду верхнього поверху його будинку на куті Соборної та Покровської вулиць на один рік за плату у 2500 карбованців. [23]
Отже, ми бачимо, що викладацький персонал піклувався про учнів училища, покращуючи умови для їх навчання. Нове приміщення задовольняло всім вимогам гігієни навчальних закладів: просторі класи, високі стелі, широкі коридори. Також в училищі були: бібліотека, що дозволяла дітям всебічно вивчати проблеми, які їх цікавлять; були також практичні кабінети (фізична та хімічна лабораторії); необхідні для успішного вивчання комерційних наук - спеціальні посібники, колекції зразків товарів і загалом предмети торгівлі. [23]
Аналізуючи виховання та навчання в комерційному училищі, не можна не згадати про релігійно-моральне виховання учнів. Навесні 1911 року при училищі була створена так звана похідна церква. Необхідність храму була нагальною, тому для будівництва училищного храму було обрано Комітет по збору пожертвувань для влаштування постійного храму, представником якого став Р.М. Острянський. За два роки було зібрано більш як 3,5 тисяч карбованців, з яких одна тисяча була використана на купівлю книг, одягу, церковного обладнання тощо, а 2,5 тисячі карбованців, які залишилися, були потрачені на обладнання приміщення та постійну домову церкву. До осені церква була остаточно обладнана за рахунок добровільних пожертвувань.
Олександрівське комерційне училище імені статс-секретаря С.Ю.Вітте було одним з найпрестижних навчальних закладів нашого міста. Безумовно, навчання в училищі було недешевим, не всім доступним, але знання, отримані в ньому, відшкодовували витрати. Як відомо, на дітях, тобто на своєму майбутньому не економлять. Тут діти отримували прекрасний багаж знань, до того ж училище, по закінченню повного курсу, в залежності від успіхів учнів та відповідно їх положенню, надавало різні права, присвоювало почесні звання.
Затишна нова будівля, вечори, прогулянки, домашня церква - все це прояв любові і турботи викладачів і піклувальників до своїх вихованців. Курси, влаштовані при училищі, говорять про занепокоєння не тільки про учнів, а й про тих, хто бажав отримати комерційну освіту, але в силу ряду причин не зміг зробити цього. Головною причиною цього була, мабуть, відсутність до 1902 року навчального закладу, який надавав би можливість отримати спеціальну освіту. Хочу ще раз відзначити чудову систему навчання, яка давала як спеціальну комерційну, так і загальну освіти, та ті умови, в яких велося викладання. За роки свого існування училище підготувало 237 випускників. 14 грудня 1920 року училище було перетворено в єдину семирічна трудову школу імені Карла Маркса. [23]
В системі підготовки кадрів поряд з середніми і вищими навчальними закладами були і професійно-технічні заклади. До них приймали підлітків віком 13-15 років, які мали освіту в об'ємі міських, повітових або сільських двокласних навчальних шкіл. Термін навчання в них, як правило, становив три роки (4). Там готували машиністів, механіків, майстрів, будівельників, навчали інших професій, а їхній навчальний план включав такі предмети: Закон Божий, арифметика, алгебра, геометрія, фізика, хімія, механіка, обладнання машин, механічне виробництво, малювання, рахівництво, креслення, практичні заняття. [23]
З середини 70-х років XIX століття Міська Дума порушувала питання про створення технічного училища. І лише 1 липня 1900 року відбулось відкриття середнього семикласного механіко-технічного училища з нижчою ремісничою школою (6). Учні вивчали механіку і хімію, фізику і геометрію, історію і географію, малювання і креслення. Під час виробничої практики теоретичні знання закріплювались у майстернях училища, на промислових підприємствах і в майстернях Південної та Катерининської залізниць. Училище мало три відділення: слюсарно-токарне, столярно-модельне і ливарне.
Ідея організації курсів креслення, малювання і арифметики для робітників належала фабричному інспектору М.Браїловському. Вони утримувались на пожертвування Л.Мензеса, Я.Бадовського, Я.Нібура, А.Копа та інших власників промислових підприємств міста. Дозвіл на відкриття курсів було отримано 27 листопада 1899 року. Вони ставили собі за мету навчити робітників навколишніх заводів елементарним прийомам креслення і читання технічних проектів та документації, з якими ті мали справу. Після відкриття у 1900 році технічного училища курси стали підвладні йому. Навчання на курсах коштувало 50 копійок у місяць, а бідні учні від оплати звільнялись. Викладачі отримували винагороду - за кожен двогодинний урок два карбованці. [32]
На початок відкриття курсів контингент учнів нараховував 80 чоловік. Переважно це були робітники заводів Олександрівська, немало було також мешканців Шенвізе і Хортиці. За родом занять близько 60% курсантів складали слюсарі, близько 25% - токарі, а решта були ливарники, модельники, ковалі і представники інших спеціальностей. Навчання одного слухача коштувало близько 6 карбованців. [22]
Треба також звернути увагу на освіту національних меншин, в число яких входили євреї, німці, болгари та інші. 13 листопада 1844 року було наказано заснувати для освіти єврейських юнаків особливі початкові та другорядні училища для приготування вчителів єврейського віровчення. [18,216] В Олександрівську перша Талмуд-Тора відкрилась у 1862 році -училище для дітей бідних та сиріт. Утримувались вони на кошти релігійних спілок та за рахунок добровільних пожертвувань. [18,216] На Запорожжі існували єврейські поселення-колонії, в них проживало більш як 9 тисяч єврейського населення. За свідченнями 1898 року в колоніях існувала тільки одна школа. В наступні роки мережа єврейських шкіл збільшується, але частина з них в силу різних обставин закривались. Так, в 1913-1914 навчальному році в Олександрівську було 15 навчальних єврейських шкіл (в них навчалось 433 учні), а на жовтень 1916 року залишалось 10, їх відвідувало 279 учнів. [18,217]
У Талмуд-Торах вивчали древньоєврейську мову, Біблію і Талмуд. З 80-х років XIX століття в них викладали російську мову, арифметику, географію, історію, а також давали елементарні знання з інших «світських наук». У частині училищ навчали ремеслам (слюсарному, токарному, шевському). В хедерах навчання зводилось до засвоєння грамоти (читання, письмо, рахування), обрядів, молитов та релігійних заповідей, читанню та тлумаченню Біблії і Талмуда. В деяких вивчали російську мову й арифметику. Учителями в хедерах були меламеди — домашні вчителі з різною підготовкою, а в Талмуд-Торах - ті, хто мали звання вчителя. Закону Божому навчали раввіни.
Перша середня єврейська школа була відкрита в 1917 році. Це була Олександрівська приватна жіноча гімназія М.В.Геккер. Крім загальноосвітніх шкіл існували єврейські професійні школи. В Олександрівську в 1910 році було єврейське жіноче профтехучилище, де під керівництвом трьох наставників навчались 82 дівчини. В 1917 році була відкрита профшкола, в якій навчався 51 учень. [18,218]
Проаналізувавши характер освіти в єврейських школах, слід відзначити, що вони давали значну підготовку з російської мови, історії, географії, арифметики, а професійні училища – більш-менш ґрунтовну ремісничу підготовку. Це були єдині осередки просвіти для єврейського населення.
В кінці XIX століття в правлячих колах Російської імперії виникають ідеї щодо створення Опікунства глухонімих. Причиною для цього стало збільшення кількості глухонімих осіб з іншими фізичними вадами на території Росії. В кінці XIX ст. - на початку XX ст. таких громадян налічувалось більш як 200 тис. обох статей, з яких шкільного віку 50 тис. осіб. На всю цю кількість людей до 1900 року в державі налічувалось лише 18 шкіл: для росіян - 7, інші для іноземців. За іншими даними, в 90-х роках XIX ст. шкіл для глухонімих в Росії було 11, в той час, як в Німеччині - 96, в США - 73, у Франції - 70, Англії - 49. [19] 3 травня 1898 року в Петербурзі виникло Опікунство государині імператриці Марії Федорівни про глухонімих. Головою ради Опікунства став Іван Карлович Мердер. Після цього починають відкриватися відділи в різних місцях держави. В результаті чого з'являються школи-хутори для глухонімих, в яких діти з фізичними вадами виховувались, навчались грамоті та отримували професійну підготовку. Один з найперших подібних закладів було збудовано в околицях повітового міста Олександрівська Катеринославської губернії у 1903 року. Але цьому передувала своя історія.
18 листопада 1899 року Олександрівська міська управа клопоталася про відкриття школи для виховання глухих, сліпих та німих дітей. Але питання це залишалося невирішеним, оскільки виділення земельної ділянки відкладалося на невизначений час. 11 травня 1903 року представники різних верств суспільства міста Олександрівська знову вирішили організувати школу для глухонімих дітей. Серед них були: місцевий голова дворянства, сенатор граф І.В.Канкрін, міський голова Ф.Ф.Мовчановський, судовий слідчий А.Л.Майдачевський, директор місцевого відділу Азовсько-Донського Комерційного банку З.Я.Леве, секретар міської управи А.П.Рудановський, та ін. Всі хотіли допомогти дітям, яких обділила природа. Нерідко діти, уражені глухонімотою, потрапляли в безрадісне становище безпритульних, самотніх, відчужених від суспільства. Кинуті долею, вони були приречені на існування напівкалік у духовному, а, отже, і в фізичному відношенні та були тягарем суспільства. 11 травня 1903 року був створений Олександрівський відділ Опікунства. Було вирішено приступити до будівництва школи. Капітал, який було зібрано для цього, становив 311 карбованців та 40 копійок. Здавалося, що все задумане лусне, як мильна бульбашка. Але 17 серпня 1903 року за дві версти від міста Олександрівська, на південних схилах Великої та Широкої балок, милувалися будівлі школи, в яких жили та навчались 30 глухонімих дітей. [19]
Таким чином, було створено «Олександрівське або Марійське училище-хутір.» На 30 десятинних степової землі розмістилися:
1.      Будівля Олександрівського чилища. В цій півтораповерховій будівлі було 14 класних кімнат, велика та світла рекреаційна зала, клас ручної праці та приміщення прислуги.
2.      Гуртожиток для дівчат та вчительок становив окрему велику будівлю. Тут знаходилась також церква.
3.      Гуртожиток для хлопчиків знаходився також в окремій будівлі, яка мала 2,5 поверхів.
4.      Школа відстаючих представляла собою велику, червону будівлю з 2,5 поверхами, з балконами; в ній 3 класи та все необхідне для вчителів та учнів. Організував таку школу Олександрівський Відділ, єдиний у Росії, здійснив педагогічну мрію про окреме навчання відносно малоздатних дітей.
5.      Наступна установа Олександрівського Відділу - «Дитячий садок». Фізичний розвиток дітей дозволяє приступити до систематичних занять з ними у віці не раніше 8-9 років. Між тим, практика показала, що дуже корисно почати вправи з глухонімими дітьми в 5-6 років, коли їх голосові зв'язки ще не загрубіли. «Всі заняття», за словами інспектора Логовського, «мають тут характер гри, вносячи в життя дітей радість, веселощі, але в той же час зміцнюючи їх моральні сили». Для дитячого садочку було побудовано окрему будівлю в 1,5 поверхи, з великим балконом, де навчались 30 глухонімих дітей дошкільного віку. Будівля мала необхідні на 30 чоловік приміщення, тут були влаштовані лазні, купелі, квартири для службовців та прислуг. [19]
Утримання та виховання глухонімих дітей було безкоштовним, але від батьків була потрібна підписка, яка зобов'язувала не забирати дитину зі школи раніше, ніж після закінчення 9-річного курсу навчання. За невиконання цієї вимоги Олександрівський Відділ мав право стягувати певні суми для відшкодування всіх витрат. Відомо, що в народних училищах повний трирічний курс закінчують в кращому випадку не більш як 10% всіх вступників. Коли діти трохи підростають та стають придатними до праці по господарству, батьки не бажають залишати дітей у школі. Кошти можна вважати витраченими марно. Тут же це усунуто: підписка загрожує батькам матеріальним збитком. Тому вони не наважувалися забирати дітей раніше встановленого строку та навчання не виявлялося безкорисною тратою часу. Крім того, відділ стягував у вигляді застави не менш 1-го карбованця в місяць з учня. Зібрана сума віддавалась учню після закінчення навчання. У випадку, якщо повний курс не було закінчено, ця сума залишалася на користь Відділу. На 1 січня 1910 року в училищі Олександрівського відділу навчались 195 дітей, з них 125 хлопчиків та 70 дівчаток. Учнів селянського стану налічувалося 149 чоловік, що становило 76,5% від їх загальної кількості, городян (2,5%), дворян та купців - по три учні (1,5%), почесних громадян - 1(0,5%), та про 3-х учнів були відсутні свідчення про їх соціальне походження. Щорічно приймалось 30-40 глухонімих, чого не робило жодне училище в Росії. [19]
Основним методом навчання, в Маріїнській школі для глухонімих був прийнятий звуковий, що визнавався більшістю педагогів того часу як найдосконаліший. Головним завданням при навчанні глухонімих дітей було те, щоб при виході з училища, випускники могли не тільки читати, писати та розмовляти, але й розуміти мову співрозмовника, читаючи по губам. До кількості початкових занять з глухонімими дітьми входили вправи, які розвивали органи мови, зору, дотику, дихання. А також розвиток умінь наслідувати рухам учителя, виразу його обличчя, положенню органів мови: губ, язика, піднебіння, гортані при вимові різних звуків. Виконувались ці вправи за допомогою органів зору та дихання перед дзеркалом. Потім учитель приступав до постановки голосу в учнів, пізніше починали проводити письмове завдання. Програма навчання ускладнювалася з кожним роком. Повний курс продовжувався 9 років. Величезне значення в навчанні глухонімих дітей мали наочні посібники. Олександрівський відділ був добре укомплектований обладнанням: картинами, художніми альбомами, таблицями, спеціальними букварями Рау, кубиками, іграшками для розвитку органів дихання, також була чудова колекція опудал птахів місцевих порід. [19]
Учителі, які працювали з глухонімими дітьми, потребували спеціальних знань та навичок. Тому тільки педагогічної освіти їм було недостатньо, що і було враховано Опікунством про глухонімих в Санкт-Петербурзі. В столиці організували курси теоретичної та практичної підготовки для учителів глухонімих дітей. В архіві зберігається комплекс документів вчительки Агафії Наумівни Жидко (Зиненко), яка викладала в цьому навчальному закладі з 22 вересня 1914 року до 1956 року, будучи вже на пенсії. Серед цих документів є свідоцтво про закінчення таких педагогічних курсів. Спеціальне навчання вчителів продовжувалось 1 рік і 8 місяців з таких предметів: методика навчання глухонімих усної мови; анатомія, фізіологія, патологія і гігієна органів слуху та мови; анатомія центральної нервової системи; фонетика; міміка; загальна анатомія; гігієна; методика арифметики; методика географії; методика природознавства; методика малювання; педагогічна психологія; проведення пробних уроків. Пройшовши повний курс такої підготовки, викладач мав право практикувати в спеціальних навчальних закладах.
Встановивши дев'ятирічний курс, Олександрівський відділ не обмежився навчанням тільки грамоті, в програму входили: Закон Божий, російська мова, арифметика, російська історія, фізика і курс загальнокорисних знань. Крім цього, діти навчались деяким нескладним ремеслам, необхідним у селянському побуті, а також їм давались знання про різні галузі сільського господарства. Заняття з малювання, креслення та каліграфії велися тільки з найбільш здібними учнями. Дівчата в рукодільних класах жіночого відділення вчилися шити, в'язати, самостійно кроїти. Все необхідне для себе дівчата шили самі та встигали ще шити для хлопчиків. [19] 3 самого початку існування училища-хутора глухонімих його учнями велась активна діяльність в області городництва та садівництва, відбувалося будівництво майстерень, та розширювались шкільні будівлі. По святковим і недільним дням в церкві училища здійснювались богослужіння шкільним законовчителям, що задовольняло релігійну потребу вихованців та людей, що проживають на хуторі.
Ще одним важливим завданням в програмі відділу Опікунства було навчання вихованців будь-якої професії, щоб забезпечити їм достойне життя після випуску з училища. Для хлопчиків при училищі був добре обладнаний клас ручної праці, в якому вони під керівництвом вчителів отримували навички роботи з інструментами, знайомились із прийомами виконання тих чи інших видів робіт по дереву та металу. В училищі функціонували столярна, палітурна та швацька майстерні. В класах рукоділля дівчата різного віку, навчались кроєнню, шиттю лагодженню одягу, в'язанню спицями та гачками, починаючи з найпростіших видів робіт. Розвиток машинобудівного виробництва на території хутора забезпечував багатьом випускникам всіх існуючих у Росії шкіл для глухонімих робочі місця. З тією ж метою була відкрита типографія. Вона була обладнана п'ятьма типографськими машинами з найрізноманітнішими варіантами шрифтів. В типографії училища виконувалися роботи для державних, громадських та комерційних організацій. Завод і типографія були обладнані новітніми верстатами та обладнанням, які працювали від електроенергії. Вони приносили чималий прибуток, що було значним внеском у розвиток Марийського училища-хутора. [19]
Олександрівський відділ Опікунства про глухонімих не зупинявся описаним устроєм школи-хутора. Відділ звернув увагу, що 80% його учнів - діти місцевих селян, і що ці заклади розбиті на землі землеробських губерній: Катеринославській та Таврійській. Тому відділ вирішив організувати навчання селянських дітей так, щоб вони не тільки не відривалися від землі, а й, щоб вони, закінчивши школу, здобули практичні, корисні сільськогосподарські знання та навички.
У школі глухонімих велися і сільськогосподарські роботи, що сприяло формуванню в учнів умінь проводити їх, забезпечувало хутір провізією, а також приносило немалий прибуток від продажу. При училищі були орне поле, город, фруктовий та ягідний сади, парники, теплиці, молочна ферма, пасіка. Займались розведенням коней, свиней та птиці. Всіма господарськими галузями хутора відало Харківське агрономічне бюро А.Н.Агафоненка, що взяв на себе зобов'язання організувати всі ці сфери діяльності. [19] Головним управлінням землеробства та державного майна в різних регіонах Російської імперії встановлювалися метеорологічні станції, які були покликані проводити спостереження за погодними факторами, що сприяють вирощуванню в даній місцевості тих чи інших культур. Одна така станція буда встановлена на території Олександрівського училища-хутора глухонімих. Вона була устаткована всіма необхідними інструментами та приладами. Звіти про спостереження щомісячно відправлялися до Миколаївської фізичної обсерваторії глухонімих. Завідуючому метеорологічною станцію допомагали учні старших класів.
Випускаючи зі стін школи глухонімих, що були навчені сприймати мову, вміли розмовляти, грамотні, засвоїли деякі ремесла, Олександрівський Відділ хотів, щоб із їх підопічних не вийшли «білоручками». Адже більш як 90% вихованців належало до непривілейованих станів. Виходячи з цього, були створені умови, які відповідали домашній обстановці: діти спали на солом'яних ліжках, носили просту полотняну білизну, влітку ходили босоніж; стіл був поживним, але найпростішим, близьким до селянського.
Було встановлене чергування, на якому учні прибирали свою спальню, їдальню та інші необхідні приміщення. Додому на літо відпускались лише три молодших класи та хворі, нездатні до фізичної праці. Інші залишались у школі та розподілялася на групи для роботи: найстарші йшли на поле, інші працювали на городі або в саду. Дівчата влітку розподілялися по господарству: частина на кухні готували обід, частина працювала в пральні, доїла корів, годувала свиней й т. ін. Це поєднання навчання грамоті, загальноосвітнім предметам з фізичною працею на полі, в саду, на городі, на машинобудівному заводі, в типографії - давало найкращі результати.
Таким чином, Маріїнський хутір глухонімих тільки за перші 6-7 років свого існування нараховував до 200 вихованців та його майно оцінювалось в 1.5 млн. карбованців. Для закладу подібного типу це був небачений успіх, який був досягнутий і завдяки роботі членів місцевого відділу Опікунства. [19]
Добра слава про Олександрівський відділ широко поширювалася серед народу і навіть дійшла до царської родини. Представнику Олександрівського відділу була надана аудієнція, на якій Государ високо оцінив діяльність установи. В цей час Олександрівський відділ відчував деяке фінансові труднощі. Тому всі сподівалися, що після зустрічі з самим Государем Центральне Опікунство, яке до цього наче забуло про існування свого відділу в Олександрівську, нарешті зверне увагу, підтримає та усуне матеріальні складнощі. Імовірно, що розвиток Марийського хутору глухонімих продовжувався б і надалі, але в лютому 1911 року навколо цього навчального центру вибухнув скандал. Проведена Олександрівським відділом освіти ревізія справ хутора виявила великі фінансові порушення, після чого Ф.Ф.Мовчановський був звинувачений у посадових злочинах. Справа набула серйозного обороту, слідство тривало 2 роки. Восени 1911 року судовим слідчим з найважливіших справ округу І.А.Лінницьким, якому було доручено вести цю справу, з Катеринославу було направлено листа в Олександрівську Міську Управу з проханням повідомити всі дані про земельні володіння хутора глухонімих. До того ж, до розслідування були залучені досвідчені бухгалтери, які досконало вивчили діловодство Олександрівського відділу та інші слідчі, які проводили опитування свідків й населення. «Справа Мовчановського» була закрита в червні 1913 року Прокурорським надзором Харківської Судової палати через відсутність складу злочину. [19] Що стало причиною пред'явленого звинувачення, зараз складно визначити. Можливо, зіграла роль чиясь особиста неприязнь до головного ініціатора та діяча Олександрівського відділу Опікунства Фелікса Францовича Мовчановського. До того ж, господарство хутора було ласим шматком для збагачення.
Школа глухонімих продовжувала плідно працювати і в 30-ті - 50 роки XX ст.
В місті Запоріжжі і в наш час діє школа-інтернат для глухонімих дітей. Цей навчальний заклад знаходиться за іншою адресою (вул. Червонополянська, 2), а колишню територію училища-хутора займає міський ботанічний сад та один з промислових кварталів міста, який розташований за ним.
Після закінчення Білгородського учительського інституту Петро Пилипович Бузук разом з родиною приїхав до Олександрівська. Його призначили вчителем природознавства і російської мови в Хортицьке центральне училище, де він працював з 1903 по 1911 рік. З перших днів перебування в Олександрівську П.П.Бузук займався вивченням природи краю, яка потребувала охорони і збереження. 1910 року на прохання П.П.Бузука тоді ще в с.Хортиця, за дозволом Катеринославського губернатора виникло товариство охоронців природи. Метою цього товариства стало збереження флори та фауни Запорозького краю, особливо в районі Дніпровських порогів. Крім того, товариство ставило перед собою завдання популяризації унікального скарбу — природи Запорозького краю.
В письмовому звіті про роботу товариства, який був направлений академіку І.П.Бородіну, Петро Пилипович писав: «Спостерігав, як викладач природознавства помітив, що у нас в Росії населення дивовижно нерозумно користується природою, навіть по-варварськи. Цей погляд я виклав у великій статті в місцевій (катеринославській) газеті... Статтю я закінчив закликом до населення заснувати товариство з охорони природи... І ось виникло товариство, хоча і не одразу, тому що десь два роки тягнулося канцелярське листування». [24] Академік І.П.Бородін дав високу оцінку діяльності нашого земляка в статті «Хортицьке товариство охоронців природи»: «З особливим задоволенням прекрасний і у вищому ступені повчальний приклад особистої ініціативи у справі збереження нашої природи... Поки ми в Петербурзі і Москві ведемо дискусії з приводу збереження пам'яток природи, скромний учитель німецького училища с. Хортиця Катеринославської губернії на Дніпрі зумів організувати симпатичне товариство. Честь і слава Петру Пилиповичу Бузуку». [24]
Мета і завдання товариства були чітко сформульовані у статуті, який був прийнятий 18 березня 1910 року. «Товариство має на меті збереження природи в межах тваринного, рослинного і мінерального царства природи, в розумінні збереження єдності, краси і багатства їх представників і поширення серед місцевого населення поняття розумного користування дарунками природи». [24]
На 1 січня 1911 року у складі товариства було 79 членів, а на вересень цього ж року - 190 членів. 1911 року товариство надрукувало брошуру «Інструкція для членів Хортицького товариства охоронців природи і виписку із законів, які відносяться до дії Хортицького товариства охоронців природи», що наголошувала: «Кожен член товариства зобов'язаний знати зміст законів охорони природи: закони про рибну ловлю, мисливство, охорону тварин, лісозбереження і взагалі про охорону пам'яток природи.» [24]
Члени товариства за невеликий період виконали багато роботи. Вони врятували від знищення скелі на Дніпрі по узбережжю селища Кічкас і острова Хортиця, викупивши їх у приватних власників. З цього приводу П.П.Бузук наголошував: «Дніпро, як відомо, від Катеринослава до м. Олександрівська вражає своєю красою на 70 верст. І ось ці мальовничі краєвиди, скелі руйнуються місцевими і заїжджими підрядниками, оскільки підрядники-хижаки, думають не про красу природи, а про свою кишеню, тому відбувається руйнування каменю, де легше всього». [24]
Узявши в оренду громадський сад німців-колоністів, товариство заборонило полювання, створивши таким чином місце захисту дичини. Вони виготовляли і зберігали гнізда для птахів. Під час сінокосу відшукували гнізда і позначали їх прапорцями та гілочками, щоб косарі не порушили їх. Саме члени цього товариства, до якого входили учні Хортицького училища, а також меноніти, почали поширювати в Запорозькому краї насадження білої акації та сосни. Вони розводили і поширювали породи цінних риб, обходили старовинні урочища, відшукували давні пам'ятки. Біля старовинних дубів по запорізьким урочищам почали з'являтися таблички з написом: «Охороняється Хортицьким товариством охоронців природи». І слід віддати належне населенню Запорізького краю, що поважало їх роботу. Там де були таблички, ніколи не ламали дерев і не трощили каміння старовинних байраків та урвищ. Члени товариства розповсюджували по дешевій ціні серед населення саджанці із найкращих садів. Товариство зібрало значну кількість літератури з природничої галузі. Заклало розсадник, в якому на 1914 р. було 6300 саджанців дички, 3600 дички-сіянки, 3000 привитих дерев 2300 окулірованих дерев, 1400 фруктових маточних дерев. Крім того: 200 шт. американського клена, 175 шт. ялин, 800 кущів троянд та інші. [24]
Плідна робота товариства була оцінена. Головне управління землеустрою та землеробства зарахувало П.П.Бузука своїм співробітником. Воно ж і направило його для навчання у Московський сільськогосподарський інститут. Навіть після свого від'їзду до Москви П.П.Бузук продовжував опікуватися і керувати товариством. Популярність і лави товариства постійно зростали. Це дуже занепокоїло урядовців, оскільки більшість його членів були німцями, хоча і російськими підданими. Урядовці вважали, що подібний вплив порушить громадський спокій у Запорозькому краї. Через це товариство у 1915 році було заборонено. П.П.Бузук залишився працювати у Москві. Хоча Хортицьке товариство охоронців природи і припинило своє існування, але саме воно поклало початок громадському природоохоронному рухові. Досвід створення і роботи товариства є актуальними і для  сьогодення, оскільки це була перша екологічна організація в нашому місті, яка досягла значних результатів у своїй діяльності. На жаль, проблеми екології у сучасному Запоріжжі є найбільш актуальними для населення міста і потребують негайного вирішення і кардинальних змін, тому набутий досвід П.П.Бузука може допомогти вирішувати і досягати певної мети у збереженні природи нашого краю.

Розділ II
Заклади культури в Олександрівську наприкінці XIXна початку XX століття

Значне місце в системі культурно-просвітницьких і освітніх установ краю займали бібліотеки, їх розвиток був безпосередньо пов'язаний із становленням і поширенням народної освіти. Земство розглядало бібліотеки як природне продовження школи. В порядку послідовності першою з'явилася школа, а потім - її молодша, але рідна сестра - бібліотека. Особливо широкого поширення в другій половині XIX століття набули безкоштовні бібліотеки-читальні в народних школах, різних товариствах і училищах Олександрівська. Народні бібліотеки з'явилися з дозволу Міністерства народної освіти. Окрім міської бібліотеки, що відкрилася в Олександрівську в середині 80-х років, тут знаходилася земська бібліотека повіту. Свої бібліотеки мали реальне училище, гімназії. [18,236]
Поява першої приватної бібліотеки пов'язана з ім'ям Бориса Яковича Штерна, власника однієї з Олександрівских друкарень. 1883 року він переїхав із Мелітополя в Олександрівськ. Тут купив садибу на вулиці Базарній, де створив друкарню. 1890 року з вулиці біля входу в двір з'явилася вивіска : «Бібліотека для читання Б.Я.Штерна» [8]. У ній було 3000 томів: твори з філософії, економіки, педагогіки, але найбільше було художньої літератури: творів О.Пушкіна, М.Лєрмонтова, М.Салтикова-Щедрина, Е.Золя, В.Шекспіра, Л.Толстого; у відділі журналістики - журнали «Нива», «Навколо світу», «Вісник іноземної літератури»; дитячі журнали: «Іграшка», «Рідне слово», «Малятко», а також газети того часу. Була в бібліотеці і заборонена література, зокрема твори М.Чернишевського і О.Герцена, «Кобзар» Т.Шевченка. [27]
Про бібліотеку Борис Якович писав: «Я завідував нею, стежив за своєчасною випискою і отриманням періодичних журналів і інших видань, видавав і обмінював передплатникам книги, діти допомагали мені в цьому. За читання книг і журналів стягувалася плата. Невелика. Це робило бібліотеку доступною для незаможних читачів, особливо для тих, хто навчався». [27] У 1902 році його дочка Фані, помічниця батька в справах бібліотеки, поїхала вчитися до Санкт-Петербурга, після чого всі бібліотечні турботи лягли на батька. «Ведення цієї справи, - писав він, - було пов'язане з великою витратою часу і відривом від серйозної роботи в друкарні, і тому я постарався її ліквідовувати». 1903 року бібліотека припиняє своє існування. Велику частину книг Борис Якович подарував своїм дітям, школам, а частину залишив собі. Будинок, де була перша бібліотека міста, стоїть на території Запорізької кондитерської фабрики. [27] Досвід роботи Б.Я.Штерна важко переоцінити. Його використовували інші бібліотеки.
У 1895 році була відкрита безкоштовна читальня при Олександрівських залізничних майстернях. 1897 року її перетворили в бібліотеку. У цьому ж році створюється бібліотека при Олександрівському залізничному лазареті. Станом на 1 січня 1907 року в цій бібліотеці було 3716 книг і газет. У квітні 1895 року безкоштовну бібліотеку відкрило доброчинне товариство «Братство в ім'я Покрови Пресвятия Богородиці» при Соборній церкві. Бібліотекою Братства у 1899-1900 роках завідував Е.Г.Бухарін. Для поповнення бібліотеки було виділено 200 рублів на виписку книг Олександрівською Міською Думою. [25] У 1899 році в бібліотеці Покровського Братства знаходилося 1934 томів книг. У бібліотеці було 408 передплатників представників усіх верств міського населення, але більшість складали міщани (266 чол.) і селяни (96 чол.), що дорівнювало 91% всіх читачів, отже бібліотека служила інтересам нижчих верств міського населення. [16] По роду занять абоненти розподілялися на наступні категорії: ремісники - 131, що займаються дома - 88, торговці - 46, землероби і візники - 31, службовці - 31, що вчаться - 76. Молодь, як та що вчиться, так і та, що закінчила школу, відрізнялася великою відвідуваністю бібліотеки. В середньому в день видавалося по 105 книг. По рубриках найпопулярнішою була белетристика (4234), журнали (918) і книги наукових відділів: історія російська і всесвітня (134), географія і етнографія (171), словесність (850), природознавство і сільське господарство (179), інші. [14]
У 1907-1908 роках Братська безкоштовна бібліотека щодня обслуговувала до 100-120 відвідувачів. Головний контингент передплатників - молодь (188), що вчиться, головним чином бідного населення. У звіті про роботу бібліотеки чітко виділялися передплатники за віком, станами, віросповіданням, родом занять. У бібліотеці було 2470 томів, з яких література духовного змісту (249), історія (84), географія (173),словесність (1013), природознавство (199), медицина (47), довідники (93), періодичні журнали (381) та інші. [15]
Число абонентів, кількість книг, що замовлялися, вказують на значення бібліотек як освітньої установи для жителів міста. Люди, які були позбавлені можливості користуватися платною бібліотекою, могли брати книги лише в безкоштовних. Це ж братство відкрило бібліотеку-читальню в Народному Будинку.
З 1899 року в місті існувала бібліотека «Товариства взаємодопомоги прикажчиків». У ній було близько 20 тис. книг, багато московських і петербурзьких журналів і газет. [30]
Питання про заснування в Олександрівську міської громадської бібліотеки було поставлене в Міській Думі 5 листопада 1902 року. На цьому засіданні Борис Штерн подарував майбутній бібліотеці зі своєї особистої бібліотеки 500 екземплярів різних книг. 22 січня 1904 року був затверджений статут бібліотеки, а офіційно бібліотека стала працювати з 15 січня 1905 року [2]. Згідно статуту Олександрівська міська громадська бібліотека засновувалась з метою надання можливості населенню Олександрівська і його передмістя користуватися книгами, періодичними виданнями, які були придбані або шляхом пожертвувань, або шляхом купівлі на кошти бібліотеки. Вартість річного абонемента становила не менше трьох карбованців на рік. Членами бібліотеки могли бути: а) усі річні передплатники бібліотеки; б) всі, хто здійснював одночасні внески на користь бібліотеки в розмірі не менше 100 карбованців. Справами бібліотеки завідували загальні збори членів бібліотеки і Правління бібліотеки. Загальні збори складалися з усіх членів бібліотеки. Бібліотека перебувала у відомстві Міністерства Внутрішніх Справ. [16] Головою правління бібліотеки був А.А.Майдачевський, неодмінними членами були міський голова Ф.Ф.Мовчановський, директор механіко-технічного училища Д.М.Поддерьогін та інші. З 15 січня 1905 року по 1 січня 1906 року серед членів читального залу бібліотеки було 1022 чоловіка і 87 жінок; в основному читали белетристику (450), журнали (424), і газети (332). Бібліотека передплачувала газети: «Південний край», «Придніпровський край», «Російські відомості», «Русь» та інші. Серед журналів переважали «Київська старина», «Вісник Європи», «Російська думка» та інші. Серед передплатних видань фігурують іноземні.
З 1908 року бібліотека розташовувалася в міському будинку Захаріна. На загальних зборах 29 квітня 1909 року було прийнято рішення переглянути статут бібліотеки. Зокрема було вирішено знизити вартість абонемента до 2-х карбованців. З дітей стягувалася 25 копійок за місяць, за читання в кабінеті плата була знижена до 1-ої копійки. Серед членів бібліотеки були І.Я.Акинфієв, Ф.Ф.Мовчановський, Г.Г.Рат, та інші. [10,68] Щоденні відвідини читальної зали в 1908 році складали 576 чоловік, а в 1909 році - 718. Бібліотека нараховувала 3916 томів. В основному це була белетристика, періодичні видання, дитячі книги, книги з історії і культури.
1899 року Катеринославські губернські земські збори прийняли постанову про організацію при повітових земських управах учительських бібліотек на пам'ять О.С.Пушкіна. У матеріалах роботи Думи відслідковується історія відкриття діяльності міської прилюдної бібліотеки імені О.С.Пушкіна, яка почала роботу з 1905 року. Як виявляється з документів, бібліотечна рада здолала немало труднощів у вирішенні організаційних питань, комплектуванні фонду. [10,68] Членами правління бібліотеки стали люди, що давно зарекомендували себе як ревнителі освіти: міський голова Ф.Ф.Мовчановський, директор механіко-технічного училища Д.М.Поддерьогін, інспектор народних училищ К.А.Іващенко, начальник жіночої гімназії З.Р.Яновськая, Я.П.Новицкий. [10,68] Пушкінська вчительська бібліотека розміщувалася при земській управі. Приміщення було невелике (вміщалося всього 7 книжкових шаф, у яких ледве уміщалися книги). Читальної зали не було, книги видавалися лише додому.
У перший же рік існування бібліотеки були передплачені журнали російською, німецькою, польською, французькою мовами. Бібліотечна рада проявила немало наполегливості, добиваючись дозволу що б придбати літературу українською мовою, у тому числі опозиційну: «Літературно-науковий вісник» і «Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка» у Львові. [10,68]
1907 року земство вирішило передати Пушкінську бібліотеку до складу Олександрівської міської громадської бібліотеки. Але за умови, аби вчительська бібліотека збереглася у вигляді Пушкінського відділу і вчителі без перешкод могли користуватися книгами як вчительської, так і міської бібліотек. Земство так само зобов'язалося виділяти кошти на поповнення об'єднаної бібліотеки, на придбання нових книг, на пересилку книг земським службовцям по всьому повіту.
Основою вчительської бібліотеки стали книги, передані в січні 1901 року управі радою училища (501 назва в 829 томах вартістю 1488 карбованців 92 копійки). Зібрання літератури, що поступила, складалися з 12 відділів, а саме: богослів'я; педагогіка, дидактика училищезнавство; рідна мова (керівництво, хрестоматії, збірки); природознавство, медицина, сільське господарство, технологія ; історія, біографія, археологія; географія, подорожі, етнографія, статистика; математика; мистецтво; мовознавство, словники; словесність; самоврядування; періодичні видання. Був ще і 13 відділ, який «складається з розрізнених періодичних журналів, де назв числить 11 і томів 348»; його цінність не є можливим визначити. Передані були книги з бібліотеки самої управи (в кількості 239 екземплярів). А частина видань була куплена на гроші (500 карбованців), виділені Катеринославським земством для заснування вчительської бібліотеки. [7,549 ]
Уже через декілька років книжковий фонд, що розподілився по 16 відділам, значно виріс. Так, в 1912 році бібліотека володіла 3146 екземплярами книг на суму 3626 карбованців 95 копійок.[8,124]. Серед нового поповнення були книги з будівельного й інженерного мистецтва, з військової і морської справи, белетристика. Значну частину складали періодичні видання, що налічували в цей період 1620 екземплярів. Щороку виписувалося до 19 періодичних видань, що задовольняли різноманітність потреби читачів. Журнали знайомили з подіями, що відбувалися в країні і закордоном, з новинками літератури, з новітніми відкриттями в науці. Так, наприклад, 1911 року в пушкінську бібліотеку поступили «Вісник виховання», «Вісник Європи», «Історичний вісник», «Нива», «Батьківщина», «Хутір», «Російський ополоник», «Плодівництво і бджільництво», «Селянин», «Хлібороб», «Природа і люди», «Мирна праця», «Дитяче читання», «Сонечко», «Російська думка», «Щоденник письменника», «Юна Росія», «Природознавство і географія». [7,262]
Книгами могли користуватися безкоштовно не лише вчителі міських, але і земських шкіл повіту. Незважаючи на те, що бібліотека була призначена для вчителів (мета бібліотеки полягала у наданні вчителям можливості «поповнювати свою освіту читанням кращих творів з усіляких галузей знань») [8,123], література видавалася й іншим службовцям: лікарям, фельдшерам, агрономам і всім тим, хто працював у земських установах по всьому Олександрівському повіту. При цому читачі не обов'язково повинні були приїжджати в місто за новою книгою. Для ознайомлення з книжковим фондом бібліотеки в народні школи повіту розсилалися копії каталогу, а надалі і список нових надходжень. Обмін відбувався по земській казенній пошті. Читали ж в основному белетристику, хоча надалі виріс «попит на нові книги, головним чином педагогічного вмісту». [9,262] Слід зазначити, що Олександрівська вчительська бібліотека імені О.С.Пушкіна була одним з культурних центрів повіту. Незважаючи на досить скромні книжкові фонди, вона давала можливість сільській інтелігенції, навіть не приїжджаючи в місто знайомитися з новинками літератури, новітніми науковими теоріями, найважливішими подіями, що відбуваються в світі .
1910 року в місті було 3 бібліотеки - міська громадська, Покровського Братства, товариства прикажчиків. [11] Існувала в місті також Романівська бібліотека-читальня. У 1912 році була створена бібліотека при Олександрівській вчительській семінарії, яка поклала початок педагогічній освіті в місті. Деякі з її книг і зараз знаходяться у фондах Запорізького національного університету. [30]
Таким чином, можна зробити висновок, що духовному розвитку населення Олександрівська приділялося досить уваги з боку міської влади. Активними прибічниками відкриття бібліотек і читалень були міський голова Ф.Ф.Мовчановський, директор механіко-технічного училища Д.М.Поддерьогін, власник друкарні Б.Я.Штерн та інші. А бібліотека «Братства в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці» збільшила контингент молоді, що вчиться, і бідних верств населення, які могли користуватися книгами, оскільки бібліотека була безкоштовною. Міська Дума прагнула розширити контингент і платних бібліотек, знижуючи вартість абонемента і послуг, що надаються. Число абонентів і кількість книг, що видавалися в бібліотеках міста свідчить про те, що бібліотекам була властива і освітня функція.
В першій половині XIX ст. зароджуються перші організаційні форми театрального життя в Олександрівську. Театральні вистави були рухомі і тимчасові, типу балаганних видовищ. Вони мали публічний характер, демонструвались при великому скупченні народу, а це було на великих ярмарках. На початку XX століття з'являється дійсно новий вид видовищного мистецтва - кінематограф, електричний театр, біограф, ілюзіон, діяльність яких мала велику популярність і збирала значну глядацьку аудиторію. Так, в м.Олександрівську на початку XX ст. було три міських театри, кількість їх постійно зростала за рахунок відкриття приватних театрів.
Вже наприкінці 90-х років XIX століття неподалік від площі Качельної, за колишнім кінотеатром імені Леніна, розпочалося будівництво цирку - «типова» дощата споруда з манежем, кімнатами для артистів і приміщенням для тварин. Коли його завершили, місто отримало змогу приймати приїжджих артистів і дещо урізноманітнити дозвілля своїх мешканців. Але заснований в 1898 році цирк був все ж і театром. Саме він приймав навесні цього ж року видатну російську актрису Глікерію Федотову, яку О.Пісемський ставив на перше місце навіть серед європейських актрис. [17]
Після 1905 року міський голова Ф.Ф.Мовчановський дав розпорядження переробити внутрішнє приміщення цирку під театр. Після незначних змін у нашому місті з'явився «драматичний театр». Оскільки театр розташовувався на дворовому місті Антоніни Михайлівни Мовчановської, городяни називали його театром Мовчановських. [17] Театр був дерев'яною круглою спорудою. Середина його - арена цирку. Коли приїжджав цирк, то це був цирк («Сьогодні в неділю, в цирку-театрі Мовчановської остання гастроль славнозвісного французького артиста, обер-коміка і дресирувальника Річарда Рібо. Бере участь весь світ дресированих звірів...» [1]- повідомлялось в міських газетах), а коли приїжджав театр, то арена закладалася дошками, ставилися лави і був партер. Вартість квитків у 1909 році складала від 25 копійок до 1 карбованця 50 копійок, місць у театрі було 360. [17] В театрі Мовчановської відбувалися вистави драматичних і оперних труп з пристосуванням для циркових вистав.
Невдовзі керівництво театром взяв на себе Войтоловський, із 1910 року всі городяни називали цю дерев'яну будівлю колишнього цирку театром Войтоловського. Він, правда, провів всередині дальшу реконструкцію: було збудовано сцену з ямою для оркестру, ложі і гальорку. Городяни в театрі Войталовського відвідували гастролі артистів з Одеси, Харкова, Києва та інших міст. На його сцені виступали Петіна, Пірогов, Дальський, робив свої постановки Мейєрхольд. Репертуар театру складала в основному російська драма: «Без вини винні», «Безприданниця», тощо. Пройшла на сцені Войтоловського і постановка «Лялькового будинку» Ібсена. [17] В 1906 році в театрі Войтоловського відбувся єдиний в місті концерт балерини лондонського «Паллас-театру» Н.О.Ніколаєвої і балетмейстера Н.Г.Легаля, заслуженого артиста імператорських театрів. [17] Своєї постійної театральної трупи місто не мало. Але працював театр цілорічно, і це мало неабияке значення, адже в місті почали працювати свої драматурги, з'являлися завзяті театрали.
В першому десятилітті XX століття в Олександрівську почали засновуватись приватні кінематографи або «ілюзіони», як їх ще називали. Спеціальних приміщень для них не відводили, а орендували будинки, проводили незначну реконструкцію - і зал був готовий для прийому відвідувачів. Фільми були німі, які озвучувалися піаністом. Піаніст озвучував стрічку відповідною музикою - сумною чи веселою. Назви ілюзіони мали найрізноманітніші. Так, в Олександрівську були: «Чари», «Модерн», «Лотос», «Колізей» та ін. Знаходилися всі кінематографи на вулиці Соборній. Найшикарніший ілюзіон - «Модерн», був поряд з Собором, «Лотос» - у сквері напроти нинішнього театру ім. В.Магара, неподалік від вулиці Соборної - «Чари» [9]. І лише «Колізей» трохи далі — по вулиці Жуковського, поруч з Центральним ринком. [17]
Люди пізнавали мистецтво кіно. В кінотеатрі «Модерн» демонструвались кінофільми «Гріхи молодості», «Обдурений чоловік»; а в кінотеатрі «Лотос» - «Кохання за домовиною», «Час - гроші», та інші. Крім жалісливих стрічок були картини й патріотичного змісту. В 1911 році демонструвалися стрічки: «Наталка Полтавка» в постановці М.Садовського за участю М.Заньковецької; в 1912 році - «Любов Андрія» за повістю М.В.Гоголя «Тарас Бульба»; в 1914 - «Запорізька Січ», та ін. [28] В кінотеатрі «Модерн» Н.С.Пулавського відбувалися гастролі естрадних виконавців, таких як відомий імітатор всіх музичних інструментів - Фреда Маріона. Після кожного сеансу чудових картин виступав трансформатор Уго Учеліні, який користувався величезним успіхом у публіки. Він виконував в одноактових комедіях з неймовірною швидкістю ролі всіх діючих осіб. Його донька Адельтиза вельми гарно виконувала романси, наслідуючи Вяльцеву. [2] Після завершення будівництва в 1903 році Народного дому його орендувало «Олександрівське попечительство про народну тверезість». У ньому діяла як театральна сцена, так і зала для демонстрації кінострічок на 440 місць. Це був самий дешевий в місті кінотеатр. [28]
Аналізуючи періодичні видання того часу і архівні матеріали, можемо зробити висновок про існуючі в Олександрівську видовищні заклади, які мали складне функціональне призначення. Тут не було окремих кінотеатрів і власних труп. Всі приміщення використовувались відповідно сезону, наявності в місті гастролерів і кінострічок, а також про різні аспекти культурного життя міста Олександрівська, про проведення дозвілля різними групами населення, що свідчило про значні зміни в житті городян.
В кінці XIX століття були розбиті сквери по вулиці Соборній, Дніпровській, в районі Катеринославських залізничних майстерень (ПК Дробязко). В 80-ті роки було закладено Народний сад Олександрівського товариства тверезості. В саду були каруселі та різноманітні атракціони. Влітку можна було відпочити в міському парку. Треба відзначити старання міського голови Ф.Ф.Мовчановського, який разом з садівником С.А.Гетманом приділяв багато уваги озелененню міста. [29]
Центрами культурного життя повітових міст на початку XX ст. були міські парки. Один з них, в Олександрівську, знаходився на Гоголевській вулиці (напроти ЗНТУ). Тут на площі в дві з чтвертю десятин розміщувалось багато розважальних закладів. Олександрівський міський сад орендував Н.С.Пулавський. В парку працював біограф, попередник сучасного кінематографа, в якому використовували знімальний кіноапарат для показу серій цих фотографій. В червні 1909 року в міському саду перший раз в Олександрівську відбулося грандіозне свято — Оригінальне конкурсне свято живих квітів і зелені з цінними призами та сюрпризами за найкраще створення заквітчення і озеленення. Крім того була широка програма квіткових ігор і розваг: «Таємничий букет щастя», «Цариця квітів», «Загадка садівника». Крім призів, кожному відвідувачу саду роздавали живі квіти. А вхід і алеї саду являли собою фантастичний тунель із зелені. Відбувся і конкурс стародавностей, де були представлені 30 предметів, в тому числі стародавні монети та знаряддя кам'яного віку. Журі визнало найдавнішим предметом зуб мамонта, який надала пані А.Янковська, за що отримала приз - золотий годинник. [28]
В міському саду відбувся міжнародний дамський чемпіонат французької боротьби, організований професором І.І.Пантєлєєвим. В змаганнях брала участь чемпіонка Франції Жанетта Бове. [28]
Взагалі, в Олександрівську просвітництво населення знаходилося в пошані, і єдине, що заважало народній освіті, визнається циркулярами Міської Думи - це слабкість народу до алкогольних напоїв. З 320 питань, які були розглянуті Міською Думою в 1900 році, вирішувалися першочергово: «Про будівництво міської жіночої гімназії» та «Про переведення питейних лавок у пункти більш віддалені від міських народних шкіл». [9]
Активним прибічником у боротьбі за тверезість населення була Всеросійська трудова спілка християн-непитущих, яка досліджуючи причини падіння моральних засад суспільства і збільшення кількості злочинів, встановила, що в 1902 році в Росії було вилито 62 млн. відер казенної горілки, а в 1912 році - 96 млн., що на 55% більше. [11] Мабуть, цей час вирізняється першою серйозною хвилею боротьби з пияцтвом. Міністерство фінансів та Міністерство внутрішніх справ надіслали в повіти, в тому числі - і в Олександрівський, циркуляр, який забороняв торгівлю спиртними напоями після 5 години вечора напередодні недільних та святкових днів, а у неділю та святкові дні дозволялось торгувати спиртним лише з 12-ї до 14-ї години дня. За порушення указу закривались питейні заклади. Під головуванням голови дворянства створюється «Повітовий комітет опікунства про народну тверезість».
Пік антиалкогольної кампанії припав на 1914-1915 роки. Надзвичайне засідання міської думи заступається за категоричну заборону продажу в Олександрівську всіх міцних спиртних напоїв, а також вина та пива! Думки розділились, але, все ж, приймається рішення про заборону торгівлі спиртним в ресторанах 1-го розряду та в буфетах. Міська Управа висловлює своє небажання продавати під час ярмарок як міцні спиртні напої, так і легкі - виноградне вино та пиво. Розуміючи, що одними заборонами лихо не відвести, міська влада всерйоз береться за виховання підростаючого покоління. В серпні 1915 року приймається рішення виділити початковим школам 600 карбованців на викладання предмету «алкоголеведення»! 200 рублів виділяється на організацію вистави по алкоголеведенню, ще 100 - на придбання спеціальної літератури.
В театрі «Лотос» демонстрували стрічку «Жертва алкоголю», де показувалась послідовність руйнівної дії жахливої отрути, яка призводить до негараздів у стосунках між подружжям, потім до розпаду родини і повному моральному падінні людини, а також нещасливої долі дітей. [30]
Боротьбу з пияцтвом могла мати позитивні результати за умови спільних дій Уряду, громадських організації і самого народу.

Висновки

Ознайомившись з опублікованими статтями і публікаціями з досліджуваної теми, опрацювавши архівний матеріал, можна зробити висновки щодо історії розвитку культурно-освітніх закладів міста Олександрівська на кінець XIX — початок XX століття.
На початок XX століття Олександрівськ перетворився в один із промислових центрів півдня України. Зростаюча економічна активність міста зумовила попит на рівень освіти населення. З розбудовою міста починають відкривати чоловічі і жіночі гімназії, які відіграють велику роль у підвищенні культурного рівня міста, а також започатковують педагогічну освіту в Олександрівську. Розвивається і спеціальна освіта, так комерційне училище імені статс-секретаря С.Ю.Вітте мало чудову систему навчання, яка давала як спеціальну комерційну, так і загальну освіту. В системі підготовки кадрів поряд із середніми закладами були і професійно-технічні заклади, які забезпечували підприємства кваліфікованими робітниками. В місті вирішувалось питання освіти національних меншин, які мали власні школи, гімназії і професійні училища. Плідно працювало «Олександрівське або Марийське училище-хутір» для глухонімих дітей, яке не обмежилось тільки навчанням грамоті, а також давало вихованцям певну професію. Поєднання навчання грамоті, загальноосвітнім предметам з фізичною працею на полі, в саду, на городі, на машинобудівному заводі, в типографії - давало найкращі результати. Існувало Хортицьке товариство охоронців природи, що заклало початок громадському природоохоронному рухові. Це був перший екологічний орган в нашому місті, який досяг значних результатів у своїй діяльності.
Значне місце в системі культурно-просвітницьких і освітніх установ краю займали бібліотеки. Були як приватні, так і міські бібліотеки. Міська Дума прагнула розширити контингент бібліотеки, знижуючи вартість абонемента і послуг, що надавались, бо бібліотекам була властива і освітня функція.
В Олександрівську існували і видовищні заклади, які мали складне функціональне призначення, що свідчить про пізні аспекти життя населення міста, про проведення дозвілля і про значні зміни в житті городян.


Додатки


Список джерел та використаної літератури

Джерела
1.      Олександрівський вісник – 1910 - 5 грудня
2.      Олександрівський голос – 1912 - 7 листопада
3.      ДАЗО.-Ф.4-оп.1.-спр.7
4.      ДАЗО. -Ф.4-оп.1.-спр.19
5.      ДАЗО.-Ф.4-оп.1.-спр.4
6.      ДАЗО. - Ф.24 - оп. 1. - Д.203 - л. 166
7.      ДАЗО. -Ф.56-оп.1.- Д.199-Л. 549
8.      ДАЗО.-Ф.56-оп.1.- Д.299-Л. 123
9.      ДАЗО. -Ф.56-оп.1.- Д.286-Л.262
10.  ДАЗО.-Ф.24-оп.1.- Д.203-л.68
11.  Журналы Александровского Уездного Земского Собрания ХLBIII-й очередной сессии 1913 года с приложениями й журнали чрезвычайных собраний 5 марта и 12 ноября 1913 года. — Александровск, 1913
12.  Отчет правлення Общества вспомоществования нуждающимся учащимся в Александровской Городской женской гимназии за 1901 год — Александровск, 1902
13.  Отчет правлення Общества вспомоществования нуждающимся учащимся в Александровской Городской женской гимназии за 1900 год — Александровск, 1901
14.  Отчет Совета Благотворительного общества «Братства во имя Покрова Пресвятыя Богородицы г. Александровска, Екатеринославской губернии» за 1898-1899 гг. - Екатеринослав, 1900
15.  Отчет Совета Благотворительного общества «Братства во имя Покрова Пресвятыя Богородицы г.Александровска, Екатеринославской губернии» за 1907-1908 гг. - Александровск, 1908
16.  Устав Александровской городской общественной  библиотеки. -Александровск, 1904
Література
17.  Адельберг Л. «Ротонда», «Лотос» и другие - Перекур - 1995 - 18лютого.
18.  Карагодин А.Й. История Запорожского края (1770-1917). - Запоріжжя. - 2001.-с 207-242.
19.  Козиряцкая С.И. Деятельность училища-хутора глухонемих в г.Александровске в начале XX в. - Музейний вісник. - 2007 - №7
20.  Подоляк Я.О. Олександрівська міська жіноча гімназія.// Південна Україна XVIII - XIX ст. - Запоріжжя. - 1996
21.  Пуха Й.В. Из истории школьного дела на Запорожье. // Запорожье -православное. - 1993 - №2
22.  Пуха І.В. Перший заклад педагогічної освіти . // Запорізька Січ - 1995 - 1 березня
23.  Ткаченко В.Г. Професійна освіта в Олександрівському повіті. // Південна Україна XVIII - XIX ст. - Запоріжжя. - 1996. - с. 142-146
24.  Черноморец В.С. П.Ф. Бузук - основоположник  природоохранного движения в Александровске // Музейний весник . — 2001. - №1
Періодичні видання
25.  Запорізька Січ - 1991 - 12 липня //«Олександрівськ - Запоріжжя»
26.  Запорізька Січ - 2000 - 20 травня //«Олександрівськ - Запоріжжя»
27.  Индустриальное Запорожье - 1993 - 28 сентября // «Желтые станицы»
28.  Комсомолець Запоріжжя - 1989 - 9 березня // «Олександрівські вісті»
29.  Комсомолець Запоріжжя - 1988 - 10 вересня // «Олександрівські вісті»
30.  Субота - 1998 - 1  жовтня //«Жовті сторінки»
31.  Субота— 1994— 17 грудня //«Жовті сторінки»
32.  Субота - 1999 - 21  жовтня //«Жовті сторінки»



Академічний театр імені В.Г.Магара – визначна історико-культурна пам'ятка Запорізького краю
Марченко Ірина Вікторівна,
викладач історії
ДНЗ «Запорізьке машинобудівне
вище професійне училище»
От і знову прийшла весна - час пробудження природи й людських почуттів, час оновлення і щирого завзяття в думках, справах і прагненнях. Людину завжди вирізняло з-поміж інших істот глибоке світовідчуття та потяг до прекрасного, адже не лише турботами про хліб насущний живе людина, її душа прагне яскравих вражень, видовищ, естетичної насолоди. Задовольнити ці потреби покликаний театр.
Театр - це вид мистецтва, який має велике історичне значення. Створений на початку ХХ століття український театр відіграв неабияку роль у поширенні української мови. Якщо в таких сферах, як освіта, книгодрукування, діяли заборони й обмеження на використання української мови, то театральним трупам вдавалося ці заборони обходити. Таким чином, саме на театр було покладено місію бути носієм ідей національного відродження, збереження національної мови. М. Грушевський так писав про значення українського театру на межі століть: «Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і не вважаючи на убогість репертуару і невисокі прикмети більшості п’єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова».
Неабияке значення мав театр у роки Великої вітчизняної війни. Будучи могутньою ідеологічною зброєю у боротьбі проти фашизму, дійовим засобом мобілізації духовних сил народу на самовіддану відсіч ворогові, театр в найважчі для країни часи знаходив шлях до серця кожної людини та сіяв в ній зерна любові, добра та миру. Ось і дві бригади акторів театру ім. М.О. Щорса (нинішнього Магара) виступали перед бійцями ІІІ і ІV Українських фронтів, підтримуючи їх бойовий дух.
Чимале значення має театр для духовного збагачення людини (формує світогляд, виступає як знання й просвіта), а також він відіграє значну роль у її вихованні (вчить моралі, сприяє формуванню естетичного смаку та культури мовлення).
З 1962 року щорічно, 27 березня, святкується Міжнародний день театру. Визначним є місяць березень і для майстрів сцени нашого улюбленого театру – Запорізького обласного академічного українського музично-драматичного театру імені В.Г.Магара, адже в 1929 році, 5 березня, за ініціативи культвідділу  Київської обласної ради профспілок розпочав свою діяльність «прабатько» театру ім. В.Г. Магара - театр малих форм (ТЕМАФ). І саме цього, 2014 року, театр імені В.Г.Магара відсвяткував свою 85-річницю з дня народження.
Якими ж були кроки становлення запорізького драматичного? Яка історія його величної будівлі? Хто доклав неймовірних зусиль, щоб сьогодні миповертались в цей дивовижний світ знову і знову задля отримання нових емоцій і вражень, для досягнення розуміння та пошуку вирішення власних життєвих проблем, або просто для отримання естетичного задоволення від гри акторів, барвдекораційта театральних костюмів.
Для отримання відповідей на ці запитаннями, учні ДНЗ «Запорізьке МВПУ», очолювані активом учнівського самоврядування, під керівництвом викладача Марченко І.В. організували творчо-пошукову роботу над проектом «Академічний театр імені В.Г.Магара – визначна істоторико-культурна пам'ятка Запорізького краю».
Актуальність даного проекту полягає у вивченні видатної пам'яткикультури регіону – Запорізького академічного театру імені В.Г.Магара з метою морально-духовного, культурно-естетичного розвиткуучнівської молоді та формування в них патріотизму й високих моральних цінностей, національної самосвідомості і любові до рідного краю.
Проект спрямований на вирішення наступних завдань:дослідження історії становлення та розвитку українського театру;дослідження історії появи та розвитку театру імені В.Г.Магара за напрямками:вивчення історії будівлі театрутайого архітектури; дослідження кроків становлення театру імені В.Г.Магара тапояви театру просто неба; вивчення історії керівництва театру; відвідання театру та його музею учнями закладу інадання фотоматеріалів до проекту.
Для реалізації даного проекту активом учнівського самоврядування було створеноп’ять цільових груп учнів за обраним напрямком дослідження.
Виконання проекту дозволило залучити до участі у його розробці всіх бажаючих учнів навчального закладу, розширити їх знання щодо історії створення та розвитку досліджуваного об’єкту (театру імені В.Г.Магара), на основі результатів досліджень розробити творчий проект, розмістити результати проектної роботи в інформаційному віснику навчального закладу, а головне –  підвищити рівень духовної культури учнів та пропагуватиучнівську молодь поповнити рядипошановувачіввисокого мистецтва.
Історія зародження українського театру
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини в народних іграх, танцях, піснях та обрядах.
З VI ст. відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах, про що свідчать фрески Софійського собору в Києві (XI століття). Перші зразки драми публічно виголошували учні київських Братської (Києво-Могилянська Академії) та Лаврської школи (XVI-XVII століття). Важливими центрами розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У XVII - XVIIІ столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у XVIIІ столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.
У другій половині ХІХ століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий.
Новий період в історії національного театру розпочався в 20-х роках, коли в 1918 році у Києві утворилися Державний драматичний театр Леся Курбаса і «Молодий театр»Гната Юри.Один з них (Державний драматичний театр)продовжував традиції реалістично-психологічної школи, а інший – «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль»), обстоював позиції авангардизму.
          Наприкінці 20-х років свою історію розпочав і Запорізький музично-драматичний театр імені В.Г.Магара.
Історія будівництва театру імені В.Г.Магара.
На початку ХХ століття театр антрепренера Войталовського на колишній Михайлівській був чи не найкрупнішим культурним закладом Олександрівська. Однак, сама будівля, за свідченнями сучасників, не відповідала вимогам облаштування театру – була незручною і для глядачів, і для акторів. Відтак, виникла потреба в іншому приміщенні. Коли змінився статус міста, його назва і весь спосіб життя, прийшов час змін і для театру. В 1929 році на вулиці Лібкнехта (нині – проспект Леніна, 41) розпочалось будівництво театру за кресленнями Харківської проектної організації. Фасад колишнього Олександрівського товариства взаємного кредиту (приміщення якого було створено ще в 1914-15 рр. на колишній Соборній) став частиною цієї споруди, а зал і сценічну коробку розбудували в бік вулиці Горького.
У 1931 році будівлю театру здали в експлуатацію, а сам театр отримав ім’я М. Заньковецької та проіснував до 1942 року. Після війни колектив театру ім. М. Заньковецької залишився на стаціонарній роботі у Львові, а колектив театру ім. М. Щорса переїхав до Запоріжжя. Під час бойових дій приміщення театру зазнало великих ушкоджень і лише по закінченню війни було розпочато реконструкцію старої будівлі, від якої залишився тільки обгорілий каркас і стіни залу. Для відновлення напівзнищеної споруди було запрошено Ю. В. Лущинського – інженера, який очолював будівництво театру 1929-31 рр., – та архітектора С. Д. Фрідліна. В ході будівельних робіт розширили обслуговуючі приміщення, гримувальні; сцену осучаснили й обладнали рухомим колом; запроектували новий балкон у три яруси по периметру глядачевої зали; збільшили також кількість поверхів. Роботи тривали сім років і закінчились в січні 1953 року.
30 січня 1953 року нова будівля театру відкрила свої двері глядачам. Велична монументальна споруда театру – архітектурна пам'ятка епохи монументального радянського класицизму. Будівлю в стилі «сталінського» ампіру зовні прикрашають 8 красивих колон. Фронтон прикрашений гіпсовою скульптурою дівчини з лірою, біля ніг якої розташувалися два юнаки з бандурою. В оформленні внутрішніх приміщень використані мармур, барельєфи, ліпнина і розпис, пілястри, а підлога встелена мозаїкою із зображенням греблі і домни. На барельєфі зображені люди в національних костюмах, танцюючих на тлі заводів і Дніпрогесу.Високі стелі театру прикрашають кришталеві люстри.
Першою виставою стала «Загибель ескадри» О. Корнійчука у постановці головного режисера театру, народного артиста СРСР В. Г. Магара.
Збудований у 1953 році театр мав косметичні ремонти в 1965 і 1972 роках, а для повномасштабної реконструкції його було закрито у 1994 році. Більш широка діяльність із реконструкції почалася в 1998 році. Замовником виступило управління капітального будівництва Запорізької обласної державної адміністрації, а генеральним підрядником – «Запоріжцивільпроект». На об’єкті працювало близько 200 робітників з 16 організацій. Матеріально-технічну допомогу в капітальному ремонті будівлі театру надали провідні підприємства Запоріжжя: ВАТ «Мотор Січ», ВАТ «Запоріжсталь», ВАТ «Завод феросплавів», ВАТ «Укрграфіт», ВАТ «Запоріжнафтопродукт», ВАТ «Дніпроспецсталь», ВАТ «ЗалК», ВАТ «Іскра».
8 травня 2000 року театр було відкрито для глядачів.
На сьогодні наш театр – один із найкращих в Україні за архітектурою, естетичними показниками та технічним обладнанням.
Кроки становлення театру ім. В.Г.Магара.
14 вересня 2013 року в Академічному театрі імені Магара стартував 85-ий театральний сезон, а свою 85-ту річницю театр відсвяткував 5 березня 2014 р.
Історія театру імені В.Г.Магара починається з 5 березня 1929 року, коли за ініціативи культвідділу Київської обласної ради профспілок розпочав свою діяльність театр малих форм (ТЕМАФ). Перший рік він працював у режимі «агітки» – найзлободенніші теми радянського суспільства порушувались у мініатюрах та одноактівках. Матеріал для постановок створювався силами колективу. Гостро актуальні за змістом, оригінальні за формою та наповнені енергетикою молодості – міні-вистави ТЕМАФу мали успіх у глядачів і схвальні відгуки в пресі. Проте, агітплакатна форма починала вичерпувати себе, і на другому році свого існування театр, який перейменували на Київський 2-й Робітничий пересувний, звернувся до «справжніх» постановок. Початком нової діяльності була вистава «Перший кандидат» О. Жарова та М. Полікарпова. Молодий театр ставив сучасні п’єси, дотримуючись сатиричного спрямування.
Новий сезон – 1930-1931 рр. – театр провів на Донбасі, сприяючи покращенню культобслуговування краю. За активну роботу серед трудових колективів Донбасу до назви театру було додано слово «Ударний». Після донбасівських гастролей колектив отримав назву Київського обласного пересувного театру імені КОРПС (Київської обласної ради профспілок). З 1932 року театр базується в Житомирі. Через рік Театр ім. КОРПС об’єднався з Першим Житомирським обласним українським театром, а ще через рік з'явилась нова його гілка – театр ляльок.
Впродовж років становлення театр очолювали Юхим Лішанський, Микола Хороманський, Федір Гамалій. Кожен з цих майстрів доклав чималих зусиль для розвитку театру, але найбільший і найвагоміший внесок здійснив, безперечно, Володимир Герасимович Магар – незмінний керівник театру з 1936 по 1965 рік. Він організував потужний колектив митців і став основоположником героїко-романтичного напрямку, який і сьогодні залишається провідним у нашому театрі. Клопотаннями В.Г. Магара у 1937 році театру було присвоєно ім'я М.О. Щорса. Це ім’я ще раз підкреслило основний напрямок творчої діяльності, а також стало своєрідною перепусткою та захисним «щитом» театру. У зв'язку з утворенням 22 вересня 1937 року Житомирської області театр, який проіснував дев’ять років як пересувний, був приписаний до Житомиру і називався Житомирський драматичний театр.
В роки другої світової війни театр перебував в евакуації і працював у Грузії, Узбекистані, Таджикистані, Туркменії, Північній Осетії, Дагестані. Тимчасовими підмостками театру ім. М.О. Щорса були й прифронтові та тилові міста Радянського Союзу. В репертуарі – сучасні п'єси та українська класика («Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Циганка Аза», «Майська ніч»).
Наприкінці квітня 1944 року театр, за рішенням Уряду України, назавжди був прописаний у Запоріжжі і розпочав свою стаціонарну роботу спочатку на сцені літнього театру, а потім – у Палаці культури ім. А.О. Жданова, що належав заводу «Комунар». Частина колективу (друга бригада) ще працювала на фронті, але це вже була остання подія воєнних літ.
З червня 1945 по квітень 1947 року трупа Запорізького театру працювала в Ужгороді, сприяючи створенню Закарпатського українського музично-драматичного театру. Тим часом, колектив, що до війни базувався в Запоріжжі (театр ім. М. Заньковецької), переїхав до Львова. Будівля цього театру стала «домівкою» для щорсівців. Оскільки під час бойових дій приміщення зазнало великих ушкоджень, без реконструкції працювати в ньому було неможливо. Нову сцену 30 січня 1953 року  урочисто відкривала вистава «Загибель ескадри» О. Корнійчука у постановці В.Г. Магара.
У листопаді 1960 року театр ім. М.О. Щорса «підкорював» московську сцену і московського глядача – показував виставу «Щорс» Ю. Дольд-Михайлика на Декаді української літератури і мистецтва в Москві.
1965 року пішов із життя художній керівник театру народний артист СРСР Володимир Герасимович Магар. Закінчилась ціла епоха в історії театру ім. М.О. Щорса.
З 1966 року театр очолив народний артист УРСР Сергій  Костянтинович Сміян.1970 року вистава «Ярослав Мудрий» І. Кочерги в постановці С. Сміяна здобула високу оцінку держави – Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. Лауреатами премії стали режисер-постановник С. Сміян та виконавець ролі Ярослава народний артист УРСР К. Параконьєв.
У 1979 році за великий внесок у справу ідейно-естетичного виховання глядача та з нагоди 50-річчя від дня заснування театр ім. М. Щорса нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора.
2004 рік став видатним для Запорізького обласного українського музично-драматичного театру, так як  за ініціативи колективу театру та з нагоди 75-річчя театру було присвоєно ім'я В.Г. Магара. Цього ж року театр отримав статус академічного.
2007 року відбулась перша вистава театру просто неба. В 2009 р. героїчна сага «Тарас Бульба» за М. Гоголем (режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Євген Головатюк) стала номінантом Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Театр просто неба – це ексклюзивний творчий проект академічного театру ім. В.Г. Магара. Ініціатор і автор проекту – заслужений діяч мистецтв України Валентин Слонов. У виставах беруть участь артисти театру ім. В.Г. Магара і запрошені актори та колективи; режисер-постановник вистав – заслужений діяч мистецтв України Євген Головатюк. У репертуарі театру просто неба декілька вистав: героїчна сага «Тарас Бульба» і театралізовані дійства «Мамай» та «Всі ми браття, козацького роду», театралізоване дійство на воді "Чари купальської ночі". Театр просто неба відкритий для глядачів з травня по жовтень, вистави йдуть на території Історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» Національного заповідника «Хортиця» та у Центральному парку культури і відпочинку "Дубовий гай".
В різні роки театр очолювали відомі майстри української сцени – народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка С.К.Сміян (1966-1970), народний артист України М.П. Равицький (1970-1974), народний артист СРСР В.Г. Грипич (1974-1984), народний артист України О.П. Король (1984-2001), заслужений діяч мистецтв УкраїниСлоновВ.І. (2001-2013), а з лютого 2014 рокутеатр очолює заслужений працівник культури України ПанькінВолодимир Миколайович.
На даний час у творчому складі академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В.Г.Магара 63 артиста драми і вокалу, з них - 6 народних, 9 заслужених артистів України, 3 заслужених діяча мистецтв України, 3 заслужених працівника культури України. У репертуарі театру - українська класична, світова та сучасна драматургія, оперети та мюзикли, вистави героїко-романтичної спрямованості, комедії, музично-пластичні вистави та казки для дітей.
Безперечно велична, виконана в кращих традиціях стилю архітектури, властивого подібним спорудам, будівля театру імені В.Г.Магара - прикраса Запоріжжя. Це – одна з найголовніших і найулюбленіших будівель нашого міста, одна з центральних ланок його архітектурного ансамблю, якунеможливо не помітити, проїжджаючи проспектом міста, або байдуже пройти повз її високихколонад.При відвідуванні театру захоплює дух від його величі, суворої краси, класичної архітектури. Театр імені В.Магара - це таке місце, куди вихованій, порядній людині хочеться повертатися знову і знову.Тому природним є великий  інтерес до його архітектури та до вивчення історії самого театру, який сприяє духовному розвитку, є історико-культурною пам’яткою та однією з візитних карток нашого улюбленого міста.


Додатки.
Сучасний вигляд театру
Внутрішнє оформлення театру




Сцени зі спектаклів



Володимир Герасимович Магар
у ролі Іларіона Грози (О.Корнійчук, Сторінка щоденника)






Творчий колектив театру. 2014 рік


Пам'ять жива
Кириченко Віктор Анатолійович,
викладач історії
ДНЗ Запорізьке вище професійне
училище Моторобудівник
            Чинно і поважно котить свої сиві води старий Дніпро-Славутич: то лагідно хлюпотить на піщаних мілинах та у прибережній осоці, то розбурхано лається у глибоких водовертях, а то й принишкне задумливо, ніби згадуючи жорстокість і сльози пережитих лихоліть.
            Багато таємниць приховує Дніпро, мовчить. А міг би відкрити їх, якби ми не були надто байдужими до своєї історії. Він не розуміє нас – галасливих і нахабних, нещирих, лінивих і надто заклопотаних своїми буденними справами.
            Здавна славиться запорізька земля героїчними подвигами, але подвиг у роки Великої Вітчизняної війни на берегах Дніпра – неперевершений.
            Нічого не нагадує про криваві бої. Розгладилися зморшки окопів та бліндажів, зібрані позеленілі від часу гільзи, поранені кручі поросли травами. Тільки сивий Дніпро – німий свідок жорстоких боїв, мовчазний вартовий слави солдатської – хлюпотить незамовкаючою мелодією величного Реквієма.
            Найбільша радість для Дніпра-Славутича – коли на його березі збираються сивочолі чоловіки та жінки, увінчані золотом нагород, і згадують таке далеке вже 14 жовтня 1943 р., коли вони, юні та сміливі, здійснили величний подвиг в ім’я прийдешніх поколінь. І щемить у нього серце від того, що цих людей з роками стає все менше і менше…
            …Вулиці, як люди – народжуються і помирають, живуть повноцінним життям: проводжають своїх мешканців на роботу і на навчання, зустрічають їх після трудового дня, радіють народженню нового життя і проводжають в останній земний путь.
            Вулиці, як люди – мають свою біографію і свій характер: одні тихі і спокійні, лагідні і привітні, інші – сварливі і галасливі, заклопотані й метушливі.
            Вулиці, як люди – чепуряться на свята, прагнуть бути охайними і привабливими.
            Вулиці, як люди – мають свої імена і особливу біографію.
            Пригадаймо їхні імена, вчитаймося в їх біографії – і перед нами постане характер доби, ми поринемо у дух того буремного часу, який відображений в імені вулиці.
            Наша розповідь – про хоробрих і мужніх, про небагатьох з тих, хто відступав від західного кордону до Москви, але не віддав її, потім – до Сталінграду, але не віддав і його, а потім у стрімкому кидку дійшов до Запоріжжя і взяв його. Наша розповідь – про незламних і хоробрих, чиєю кровю написана історія війни. Наша розповідь – про героїв, чиї імена носять вулиці нашого міста.
            Такими вони були тоді, ці герої, які мають право розповісти про війну від імені усіх солдат, які своїм горбом здобули Перемогу. Від імені тих, хто дійшов до неї, і тих, хто не дійшов. Народжених і ненароджених. Живих і мертвих.
            По-різному йшли до подвигу Герої. А об’єднувала їх загальна риса – любов до Батьківщини, віра у світле майбутнє.
Нагорода шукала Героя вісім років
До півночі не гасло світло у будинку на околиці села Гасанівки під Запоріжжям: дружина, семеро дітей та сусіди вшановували главу сім'ї Василя Максимовича. Радість і гордість переповнювали їхні серця: скромний, невтомний працівник, від якого ніхто не чув голосного слова про війну, - справжній Герой. Та й сам винуватець урочистостей дізнався про високу нагороду тільки через 8 років після опублікування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 р. про присвоєння йому, тоді рядовому 592-го стрілецького полку, звання Героя Радянського Союзу.
Згадав у той вечір Василь Максимович Авраменко про те, як у 1941 році у Криму в одному з боїв був тяжко поранений, попав у полон, як разом з товаришами втікав із ворожого полону і добирався до своїх... А як не згадати далеку осінь сорок третього, коли разом із своїми бойовими побратимами форсував Дніпро неподалік селища Петро-Свистуново. Там, на правому березі, принишк ворог, вріс у землю, наїжачився гарматами, мінометами, загороджувальними спорудами. Вибити його з позицій за будь-яку ціну - такий наказ отримав полк. А спочатку пішов невеликий, з п'яти десятків чоловік, десант. Пішов на плоту під прикриттям нічної темряви, щоб першим закріпитися на правому березі і дати можливість переправитися іншим підрозділам. У складі того десанту був і кулеметник Авраменко.
До світанку, непомічені ворогом, бійці і командири розсипалися по берегу, швидко почали готувати окопи. Встановив свого "максима" і Авраменко, заправив стрічку.
Декілька разів атакував ворог невеличкий шматок кам'янистого берега, але щоразу змушений був відступати з великими втратами. Через нешироку затоку фашисти відправили 18 човнів з автоматниками, задумавши висадити десант у тилу радянських воїнів. Та цей задум був розгаданий, і до берега дійшли тільки кілька човнів. Рядовий Авраменко ніби зрісся зі своїм кулеметом, в якусь мить йому навіть здалося, що він сам-на сам з ворогом, і варто лише виявити слабкість - фашисти одразу ж скористаються цим, і тоді... Про це годі й думати.
Раптом поряд застрочив чийсь кулемет. Оглянувся - Білокопитов. Як вчасно прийшов на допомогу.
Вночі на правий берег Дніпра, на невеликий клаптик обпаленої, переораної вибухами землі, переправилися основні сили дивізії.
Не було відпочинку у бійців: ще довгим був їхній шлях на Захід. Йшов зі своїм полком і Василь Авраменко. Йшов від своєї рідної Гасанівки, так і не побачивши її, хоча був майже поряд. Йшов від сім'ї, за якою знудьгувалася душа солдата. Він тоді нічого не знав про свою сім'ю, як і не знав того, що командування представило його, а також рядового Білокопитова до присвоєння звання Героя Радянського Союзу.
Весною сорок п'ятого повернувся у рідне село у солдатській формі, на якій сонцем сяяли нагороди. А десь у Москві лежала його Золота Зірка: документи прийшли на Дніпропетровщину, де народився герой. А він ще 1936 року виїхав звідти.
Зірка розшукала свого Героя, щоб повідати потомкам про ратні подвиги сільського трудівника.
З комсомольським полум’ям у серці
            Невеличка, в кільканадцять дворів, вуличка в одному з затишних куточків Запоріжжя носить ім`я Михайла Андросова. Хто ж ця людина, удостоєна високої честі бути увіковіченої в імені вулиці?
            Народився Михайло у 1920 р. в селі Каськово Орловської області. Згодом сімя переїхала до Олександрівська. Тут хлопець закінчив середню школу, прийшов на завод Комунар, щоб освоїти робітничу професію. Починав токарем, затим – завідував механічною лабораторією заводу, одночасно очолюючи комсомольську організацію цеху. Тут і розвинулися організаційні здібності молодіжного ватажка. Принциповому, чесному, йому довіряла і вірила заводська молодь. Напередодні війни Андросов очолив один з відділів обкому комсомолу.
            З початком війни за направленням комсомолу поїхав Михайло на навчання у Саратов, де протягом року оволодів усім тим, що необхідно для спецроботи у тилу ворога.
            У жовтні 1942 р. група випускників, у тому числі й Михайло, були переправлені через лінію фронту в партизанське з`єднання Ковпака. Починав політруком партизанської роти, згодом – помічник комісара з`єднання по комсомолу. Комсомольський вожак, партизан Андросов ходив на завдання разом з бійцями, приймав участь у боях, ходив у розвідку, якщо вимагала ситуація. За весь період перебування у партизанському зєднанні Андросов приймав участь у 158 бойових операціях. Під його керівництвом було знищено 11920 гітлерівців, пущено під укіс 63 ворожі ешелони та підірвано 141. При цьому Михайло був декілька раз поранений та контужений.
            Після Перемоги Андросов повернувся у рідне Запоріжжя. Зустрів чарівну дівчину, створив сім`ю, радів народженню сина. Вісім років Михайло очолював обласну комсомольську організацію, віддавався улюбленій роботі повністю. Пізніше працював секретарем Сталінського (нині – Жовтневого) райкому партії.
Про бойових побратимів та їхні ратні будні у партизанському з`єднанні Михайло Андросов розповів у документальній повісті “Хоробрі серця”. У ній – жодного слова про себе, бо не претендував ні на славу, ні на нагороди і почесті.
Навічно у пам`яті вдячних віденців
У дні державних свят на Віденському військовому кладовищі завжди людно. Сюди приходять жителі столиці Австрії, щоб вклонитися пам`яті радянських воїнів, які віддали своє життя, звільняючи місто від нацистських загарбників.
Серед сотень викарбуваних на граніті імен є й ім`я нашого земляка, уродженця степового села Новоукраїнки Куйбишевського району гвардії капітана Василя Андрійовича Баранова.
…Радянські війська готувалися до штурму потужних укріплень фашистів на підступах до Відня. Перший мотострілецький батальйон Першої гвардійської моторизованої бригади, яким командував гвардії капітан Баранов, знаходився у самому відповідальному місці – на вістрі атаки.
Старший лейтенант Баранов попав у Перший гвардійський механізований корпус влітку 1944 р. після тривалого лікування. До цього за плечима офіцера вже були три роки війни. Він відбивав шалені атаки фашистів у Білорусії влітку сорок першого, захищав Москву, насмерть стояв під Сталінградом. На Курській дузі рота Баранова ні на крок не відійшла зі своїх позицій. Тоді його, важко пораненого, винесли з передової.
Старший лейтенант пишався з того, що попав у з`єднання, яке першим в Червоній армії стало гвардійським, пишався, що саме воно відзначилося при звільненні Запоріжжя…
Вже третій місяць батальйон Баранова наступає в авангарді бригади. Були і стрімкі й несподівані для ворога атаки, і затяжні виснажливі позиційні бої. Увесь цей час капітан Баранов уміло і впевнено керував бойовими діями підлеглих, особистим прикладом надихав їх на перемогу.
Міцним горішком для батальйону виявилося невеличке містечко Хірм неподалік Відня. Фашисти вперто оборонялися на обладнаних заздалегідь позиціях. На допомогу батальйону прибули дві артилерійські батареї. Коли вони накрили ворога потужним і щільним вогнем, гвардійці піднялися в атаку. Раптом з-за будівель вдарили ретельно замасковані ворожі міномети і кулемети. Третя рота залягла. Баранов кинувся туди і підняв бійців в атаку.
У запалі бою він не відчув, як перестали слухатись ноги. Це осколки міни, що вибухнула поряд, перебили їх. Комбат відмовився від евакуації в тил, автоматники так і внесли його на плащ-накидці у місто за наступаючими бійцями.
Помер капітан Баранов від ран у медсанбаті, коли Відень був уже взятий радянськими військами, а до кінця війни залишалося менше місяця.
А народився Василь Андрійович Баранов у 1914 р. у бідній селянській сім`ї в селі Гайчул (нині Новоукраїнка) Куйбишевського району Запорізької області. Залишившись в роки громадянської війни без батьків, виховувався у Бердянському дитячому будинку, потім приїхав у рідне село, де на світанку колективізації була створена одна з перших в окрузі комун Червоний маяк. Там працював трактористом, створив сім`ю. Коли над Батьківщиною нависли чорні хмари війни - пішов захищати рідну землю, щастя своїх дітей.
Великий Герой великої битви
Легендарна Хортиця була свідком численних подвигів наших предків, які захищали рідну землю від завойовників. Але мужність радянських воїнів, які звільняли острів від німецько-фашистських загарбників, перевершила козацьку славу. 25 Героїв Радянського Союзу "народилося" на острові восени сорок третього. І першим у цьому списку стоїть ім'я скромного запорізького хлопчини Костянтина Великого.
Народився Костя в 1923 р. у Запоріжжі. З дитинства мріяв стати як батько, залізничником. Тому вступив до Запорізького машинобудівного технікуму. Але мріям збутися не судилося - настали грізні часи воєнного лихоліття.
Під час окупації Запоріжжя німецько-фашистськими загарбниками Костя був розвідником одного з партизанських загонів, які діяли у дніпрових плавнях. Коли ж наступаючі радянські війська у вересні 1943 р. наблизилися до обласного центру, хлопець перейшов лінію фронту і став бійцем Червоної армії.
З початком боїв на Розумовському плацдармі Великого за мірками війни вже можна було вважати досвідченим воїном. Тому радянське командування у складі розвідувальної групи направило його на Хортицю з метою розвідати вогневі позиції ворога, а при необхідності підтримати десант з тилу. Перша частина завдання була успішно виконана, бійці відпочивали та слідкували за німецькими підрозділами.
...Передовому загону не вдалося висадитися непоміченим: при підході до острова Хортиця човни були обстріляні ворожими спостерігачами. Кінжальний вогонь з високого правого берега відкрили два кулемети першої лінії оборони ворога. Вони були для десантників найнебезпечнішими, і розвідники закидали їх гранатами. Фашисти запанікували і відійшли. Полк майже без втрат захопив плацдарм.
У подальших боях відважний розвідник був у перших рядах наступаючих. Він закидав гранатами ворожий кулемет другої лінії оборони, знищив кількох фашистів.
Ворог атакував весь день, прагнучи будь-що скинути радянських десантників у Дніпро, а під вечір, за підтримки танків, їм вдалося розтяти плацдарм надвоє. Трапилося так, що у лівій частині плацдарму із строю вибули офіцери, і Великий прийняв командування на себе. Він організував кругову оборону і керував боєм. Закінчилися патрони. Фашисти оточили висотку щільним кільцем, пропонували відважним воїнам здатися у полон, обіцяючи зберегти життя.
Ніби нові сили втілилися у бійців, і коли фашисти кинулися на висотку вкотре, радянські воїни кинулися в контратаку. Скоро підоспіло підкріплення, плацдарм було розширено...
Останній свій подвиг здійснив Костянтин Великий за селом Розумовка, кинувшись з гранатою під ворожий танк, коли грізне хрестате чудовисько прорвалося до окопів.
Посмертно Костянтин Великий нагороджений медаллю "Партизан Вітчизняної війни" І ступеня, а Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 р. за зразкове виконання завдань командування при форсуванні Дніпра, захоплення плацдармів на Хортиці і правому березі Дніпра, виявлені при цьому відвагу і героїзм, розвіднику Костянтину Трохимовичу Великому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Зв’язківці теж були на передовій
Літо 1943 року було жарким. І не менш жаркими боями відзначився цей період Великої Вітчизняної війни.
Артилерійський полк, у якому служив радіотелеграфістом єфрейтор Воїнов, з боями просувалася на захід, звільняючи від фашистів міста і села. Дуже хотілося солдату побувати у рідних місцях. Снилося навіть, як він переступить поріг рідної хати, що скаже рідним… Але військові дороги Михайла Воїнова пройшли мимо рідного дому.
Народився Михайло Воїнов у селі Верхня Хортиця (сьогодні у межах Запоріжжя) у листопаді 1904 р. Закінчив педагогічний технікум і, прагнучи присвятити своє життя вихованню молодого покоління, працював учителем.
З початком Великої Вітчизняної війни у серпні 1941 р. був призваний до лав Червоної армії. Відтоді і воював зі своїм артилерійським полком. Пережив і гіркоту поразки, і втрату бойових друзів. Але ніколи не відсиджувався солдат Воїнов у штабі, частенько його можна було побачити на передовій, де він забезпечував зв'язок командування з передовими частинами.
Особливо відзначився єфрейтор Воїнов при форсуванні Дніпра в районі селища Лоєв Гомельської області. У складі штурмової групи 15 жовтня 1943 року він одним з перших під смертельним вогнем противника переправився на правий берег річки і встановив безперебійний зв'язок плацдарму з лівим берегом.
Фашисти кинули на відважних воїнів відбірні війська за підтримки танків та артилерії. Доводилося Михайлу і відбивати ворожі атаки, і забезпечувати зв'язок командування з захопленим плацдармом.
Не відійшли бійці ні на крок, хоч і поріділи їхні ряди, не спасували перед шаленими атаками ворога. І в перших рядах, виявляючи зразки мужності і хоробрості, був наш земляк Михайло Воїнов.
За зразкове виконання бойового завдання командування старшому радіотелеграфісту 384-го артилерійського полку 193-ї стрілецької дивізії єфрейтору Михайлу Львовичу Воїнову Указом Президії Верховної Ради СРСР 30 жовтня 1943 р. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У 1945 р. лейтенант Воїнов звільнився у запас. Перебував на партійній роботі, працював вчителем у Волгоградській області. Помер в 1970 р.
Монумент на комбінаті
            Проста, але виразна скульптурна композиція на центральній алеї металургійного комбінату Запоріжсталь нікого не залишає байдужим. Двоє, взявшись за руки, безстрашно стоять перед чорними дулами автоматів, третій, знесилений тортурами, силиться піднятися, щоб разом, в одному строю, піти у вічність. Це пам’ятник мужнім героям підпільної групи Миколи Григоровича Гончара, яка діяла і загинула на комбінаті під час окупації міста.
            Народившись 1908 р. у бідній родині, де крім нього, найстаршого, було ще 10 дітей, Микола, як перекотиполе, микався по світу без професії й освіти, аби добути шматок хліба і піклуватися про менших. Починав на Вінниччині, потім доля закинула його у Маріуполь на завод. Звідти подався на Кубань, згодом опинився на лісорозробках у Західній Україні. Навесні 1934 р. влаштувався на “Запоріжсталь”.
            Тут все приваблювало Миколу: і привітні, доброзичливі люди, і небачена потужність тільки-но побудованих цехів, і вогняні ріки, що лилися з печей. Тут же зустрів своє щастя, одружився. Виховував сина та дочку.
Мріяв продовжити навчання в інституті. Та раптом – війна! Микола днями пропадав на комбінаті, демонтуючи обладнання та відправляючи його на схід. Увечері 14 серпня з дітьми та батьками залишила Запоріжжя дружина.
Напередодні захоплення міста фашистами Микола потрапив до партизанського загону Копьонкіна. Разом з партизанами виводив з оточення бійців і командирів Червоної армії, здійснював напади на ворожі склади, невеликі гарнізони тощо. Але Гончар отримав завдання повернутися у Запоріжжя і створити підпільну групу.
Повірили Миколі не відразу. Начальник біржі праці довго вивчав довідки. За Гончара поручився один з місцевих поліцаїв, і його влаштували чорноробом на рідний комбінат.
У неймовірно важких і складних умовах починали роботу підпільники. Перевіряли людей, збирали групи, писали та розповсюджували листівки. Підпільники допомогли втекти з таборів багатьом військовополоненим, забезпечили їх одягом та документами. Скоро перейшли до саботування роботи на заводі.
Занепокоєні зникненням військовополонених (в основному під час роботи), фашисти під страхом смерті заборонили будь-яку допомогу полоненим. Але це не зупинило підпільників. Полонені зникали безслідно.
Відгуки боїв у Донбасі докотилися до Запоріжжя. Наближався час звільнення. Щоб допомогти регулярним військам звільнити місто, підпільники почали збирати зброю і готувати повстання. При підході Червоної армії до міста передбачалося зайняти ключові позиції у цехах і знищити ворожих мінерів.
Але трапилося лихо. Гестапівцям вдалося напасти на слід підпільників. 28 червня 1943 р. почалися арешти. У катівні попало 58 чоловік. Гончара схопили першим. Після багаточасового обшуку у його будинку знайшли зброю, друкарську машинку і листівки.
Миколу Гончара та найактивніших підпільників катували безперервно 77 діб. Які ж мужність та силу духу треба було мати, щоб витримати такі тортури!..
Ця незламна людина відчувала, чому так поспішали кати. За добу до страти радянські війська увірвалися на територію Запорізької області і у стрімкому наступі просунулися на 30 кілометрів. На світанку, коли обірвалося життя Миколи Гончара та його друзів, вже були звільнені райцентри Гуляйполе, Розівка, Куйбишево.
Так, Гончар та його друзі і сьогодні з нами. В памяті, у серцях, у трудових справах.

Мужність
            Росяними ранками будила мати сина. Брала за руку і йшли вони разом з батьком-грабарем до дніпрових круч. Там, біля ревучих порогів, зводилася велетенська будова. Виростав красень Дніпрогес.
            Народившись у 1920 р. в селі Устинівка Кіровоградської області, у період будівництва Дніпрогесу Віктор Кияшко переїхав з батьками до Запоріжжя. Вчився у школі, спорудженій для дніпробудівців, захоплювався літературою, математикою. Мріяв про зоряне майбутнє, про інститут, про творчість.
            Мрії, юнацькі плани одразу геть відсунула війна. Через кілька днів після початку фашистської навали Віктор добровольцем пішов на фронт.
            Важкі, тернисті солдатські шляхи. З боями йшов молодий воїн по рідній землі. Обслуга старшого сержанта Віктора Кияшка завжди діяла чітко, злагоджено, знищуючи ворожі вогневі точки, техніку, фашистів. Від передгір’їв Кавказу до Одера дійшов з боями артилерист.
            У квітні 1945 р. Кияшко – на підступах до Берліна. Стогнали небо і земля від безперервного артвогню. Палахкотіли ворожі тигри й самохідки. Але ось ворожий танк понівечив гармату Кияшка. Віктор підняв солдат в атаку і першим увірвався у ворожу траншею. Поранений, не залишив поля бою.
            Іншого разу Віктор Кияшко замінив пораненого командира взводу. Майстерно управляючи вогнем, він знищив чотири танки і чотири бронетранспортери, більше сотні гітлерівців.
            10 квітня 1945 р. Президія Верховної Ради СРСР гідно відзначила славні бойові подвиги, мужність і героїзм Віктора Івановича. Йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
            16 квітня 1945 р. бойові друзі по-солдатськи просто і щиро привітали свого командира з днем народження. Йому минуло 23 роки. А через годину – ще один бій, останній... Артилеристи хоробро відбивали шалені контратаки гітлерівців. Скрізь встигав Кияшко. У цьому бою він і загинув.
            А на обрії вже сяяло проміння Перемоги.
Герой операції “Багратіон”
            Довгою здалася молодшому лейтенанту Михайлову найкоротша ніч року. Нарешті настав ранок 23 червня 1944 р. Історичний день початку операції Багратіон. Земля здригнулася від гарматних залпів. Нестримним ураганом прокотився по полях і безкраїх лісах могутній гуркіт стальних армад: 2-й гвардійський танковий корпус почав рух на захід. 3-й батальйон йшов в авангарді 25-ї танкової бригади. А в батальйоні головним йшов танк Михайлова, який був у своїй стихії – у стрімкому наступі.
Фронтова служба пов`язала нащадка запорозьких козаків з танками. Народився Саша у 1923 р. в Мелітополі. У 1941 році закінчив школу. На фронт попав у березні 1942-го. Був заряджаючим, механіком-водієм. Служба виявилася тяжкою. Взимку броня обпалювала лютим холодом, а влітку у розпеченій коробці екіпаж страждав від спеки. Сильному, волевому характеру Михайлова, його незламній волі імпонував саме цей вид зброї. Тому й попросився на навчання до танкового училища.
На білоруській землі фашисти вперто оборонялися. Горів ліс, палало все навкруги, сонце вставало з диму і сідало в дим.
В ході наступальної операції взвод молодшого лейтенанта Михайлова вклинився в оборону противника в районі села Червень, блокував важливу для ворога автомагістраль в районі Орші саме у той час, коли по ній рухалася колона ворожих фердинандів. Командир взводу розумів, що вступити з ворогом у відкритий поєдинок за умови значної меншості – рівнозначно смерті. Значить треба бити напевне – ззаду, в отвори, через які у бою самохідники викидають гільзи.
Пропустили колону і вдарили. Ворожі машини запалали, мов свічки. Але їм на допомогу прийшли танки та піхота, що йшли слідом. Зав’язався бій. На допомогу взводу Михайлова поспіли танкісти батальйону. А на контратаку ворога Михайлов відповів своєю контратакою. Ворогу вдалося підпалити командирський танк, але це не зупинило відважного танкіста. Поранений в руку і голову, він залишив палаючу машину, разом з екіпажем у рукопашному бою знищив кілька гітлерівців, 11 взяв у полон.
Звання Героя Радянського Союзу командиру танкового взводу 25-ї гвардійської танкової бригади гвардії молодшому лейтенанту Олександру Борисовичу Михайлову присвоєно 24 березня 1945 року.
До останнього подиху
Червневе сонце, здавалося, застигло у зеніті. Розпечена, висушена земля пашіла нестерпним жаром. А в селах було ще нестерпніше: горіли оселі, у повітрі непорушно стояли стовпи густого задушливого чаду. Літо 1941 року.
Справжнім пеклом для полку майора Міклея були два перші дні війни. Ворог ліз напролом, не зважаючи на втрати, кидав на позиції полку нашпиговані бомбами юнкерси та танки. У вогні плавилася земля… Але бійці не здригнулися. Героїзм солдат і командирів 209-го гірськострілецького полку 96-ї гірськострілецької дивізії знайшов відображення у лаконічному донесенні командування Південного фронту. У ньому підкреслювалося, що у перший день війни командир полку Міклей вивів свій полк у район Державного кордону. Незважаючи на шалені атаки ворога, полк міцно утримував позиції, завдаючи ворогу значних втрат.
На третій день війни, прорвавши кільце оточення, полк з`єднався з основними силами дивізії. Командування кидало полк Міклея на найнебезпечніші ділянки, і бійці дивували своєю витримкою та мужністю як ворога, так усю 18-ту армію.
У районі міста Тростянець майор Міклей вступає у жорстокий бій з переважаючими силами ворога. Він очолює спеціально створений загін, який щоночі переходив лінію фронту і знищував ворожі штаби, сіяв паніку у ворожому тилу. Вороже командування навіть видало наказ, яким рекомендувалося бійців і командирів полку Міклея у полон не брати, а розстрілювати на місці.
Вранці 2 серпня ослаблені та знекровлені батальйони полку ворог оточив у селі Красногорка Вінницької області. Фашисти кинули в атаку кілька десятків танків. Вогонь зосередили по артилерійській батареї, де перебував командир полку. Він був поранений у голову, але продовжував підбадьорювати артилеристів. Батарея нагадувала кратер вулкану… Одна за одною виходили з ладу гармати, гинули відважні воїни. Міклей сам заряджав, сам наводив гармату на ненависні хрести і стріляв.
На допомогу підоспіли піхотинці, підхопили улюбленого командира під руки і понесли. Він ще встиг побачити, як обоз з пораненими та залишки батальйонів повільно втягувалися в ліс. У цю хвилину поруч з майором блиснуло полум’я… Поранення виявилося смертельним.
209-й полк майора Міклея продовжував мужньо воювати у рідних місцях командира – у запорізьких степах.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 листопада 1941 р. за зразкове виконання завдань командування і виявлені при цьому мужність і героїзм майору Міклею Геннадію Валерійовичу посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Народився Геннадій Валерійович Міклей у 1907 р. в Олександрівську (нині Запоріжжя). Навчався в Херсонському сільськогосподарському інституті, працював агрономом у Кам`янці-Дніпровці. Але справжнє покликання знайшов у військовій службі. Командував ротою, батальйоном. Початок Великої Вітчизняної війни зустрів на Західному кордоні.
Прізвище Мужайло – від слова мужній
            При обороні Запоріжжя восени 1941 р. зразки мужності і відваги виявили солдати й офіцери різних військових підрозділів. Архівні документи свідчать про те, що при обороні обласного центру відзначилися й льотчики, передусім екіпажі 5-го бомбардувального авіаполку. Їм доводилося робити по декілька бойових вильотів щоденно: наносили бомбові удари по ворожим переправам через Дніпро, по позиціях на острові Хортиця та правому березі, перехоплювали на маршах танкові колони, здійснювали нальоти на зайняті ворогом залізничні станції.
            У Запоріжжі народилася слава нашого хороброго земляка (у майбутньому – Героя Радянського Союзу) Миколи Тимофійовича Мужайла. За мужність і відвагу, виявлені у запорізькому небі восени 1941 р., він був вперше нагороджений орденом Червоного Прапора.
…У штаб авіаполку, який базувався у степу південніше Запоріжжя, поступило тривожне повідомлення: південніше Дніпропетровська фашисти наводять понтонну переправу через Дніпро, а на березі повітряна розвідка виявила накопичення ворожих танків. Фашистське командування готувало танковий удар по Запоріжжю з півночі.
Через декілька хвилин бомбардувальники піднялися у повітря. Повітряний стрілок Микола Мужайло летів в екіпажі капітана Рашидова. Під крилами пропливали потопаючі в зелені села, яких ще не торкнулася війна, роздольні золотисті ниви. В одному з таких сіл він декілька років працював учителем. Коли призвали в армію, пішов в авіацію, став повітряним стрілком.
Для фашистів поява радянських бомбардувальників – ніби грім серед ясного неба. Вони отямилися тільки тоді, коли наліт припинився, течія підхопила понівечені понтони, а червонозоряні машини стали недосяжними для зеніток.
Ескадрилья без втрат поверталася додому. Уже на підході до Запоріжжя на неї коршунами накинулися ворожі винищувачі. Літак Рашидова атакували три мессери. Стрілок-радист Мужайло та штурман Васильєв, майстерно володіючи кулеметами, не підпускали ворога близько. Раптом кулемет штурмана заклинило, а у стрілка-радиста закінчилися патрони. Цим скористалися ворожі пілоти. Вони взяли радянський літак у лещата, примушуючи сісти на свій аеродром. Микола згадав про переносний кулемет, який завжди тримав при собі. Тепер все мали вирішити секунди…
Жах спотворив обличчя ворожого аса, коли з люка з`явився ствол кулемета. Довга черга, випущена впритул, розпорола винищувач від кабіни до хвоста. Два інших, не зрозумівши, у чому справа, відійшли.
Іншим разом перехопили на марші німецьку колону: ворожі війська спішили на допомогу тим, що висадилися на Хортиці. Декілька раз заходили бомбардувальники на ціль через щільне кільце розривів зенітних снарядів. Шкоди ворожим військам було завдано непоправної. А коли поверталися на свій аеродром, Мужайло помітив над своїм літаком двох винищувачів. Свинцеві краплі вдарили по обшивці. Куля влучила і в Мужайла. Стікаючи кров`ю, він не випустив з рук кулемета, відправив на дно Дніпра ще одного ворога. Коли приземлилися, друзі нарахували на кабіні повітряного стрілка 76 кульових пробоїн.
…Народився Микола Тимофійович у 1918 р. в селі Озера Полтавської області. Після війни його потягло до міста, де почала гартуватися його ратна слава. Працював на заводі Запоріжтрансформатор, передавав молоді свої знання і досвід.
На передовому рубежі
            Написана кровю хоробрих – історія війни. Вона обходиться без карт і схем, без зведень і великих чисел. І своєрідність її у тому, що проходить вона через серце людини. Вона символ і задаток майбутньої перемоги, якої ще треба досягти ціною жертв і тривалої боротьби, але перемога ця вже читається в серці героя, у його твердості й непереможності як особистості.
            У прикордонної тиші свої неповторні відтінки, своя прихована напруга. Це гостро відчував старшина прикордонної застави, розташованої на березі Західного Бугу неподалік села Видранка Іван Пархоменко у ніч на 22 червня 1941 р.
            …Сиділи Іван з товаришем, неголосно перекидаючись словами та поглядаючи, як поволі осідає туман над лугом, як рожевіє вранішнє небо на горизонті. Ось-ось мали повернутися з кордону наряди. Якою буде їхня доповідь? Начальник застави у від’їзді, політрук відпочиває. Кому ж, як не йому, старшині, пильнувати.
            У цю мить близький вибух струснув будівлю застави. Він був настільки раптовим, настільки безглуздим у вранішній тиші, що друзі не відразу і збагнули, що відбувається. Першим оговтався Пархоменко, підняв заставу по тривозі. Прикордонники займали оборону за бойовим розрахунком. Одну з груп очолив політрук Киян, іншу – старшина Пархоменко. У вогневій круговерті все змішалося. Кожен розумів, що треба відбити натиск загарбників, не пропустити їх через кордон. Але сили були нерівними.
            Фашисти оточили групу Кияна. Дорого віддали життя бійці, засіявши галявину ворожими трупами.
            Іван Пархоменко встигав віддавати розпорядження, слідкував за переміщенням гітлерівців і влучно вів вогонь. Гинули бійці. З двадцяти чотирьох прикордонників, очолюваних Іваном, в живих залишилося лише троє… Вони перевязували один одному рани і вели вогонь, поки руки тримали зброю, поки могли кинути гранати. Більше роти гітлерівців полягло навколо застави.
            Хто і як може пояснити, де взялися сили у прошитого кулями і залитим кровю обличчям старшини Пархоменка, щоб кинути останню гранату у штабний автомобіль, який щойно заїхав на територію застави?
            Мужніх прикордонників поховали вночі місцеві комсомольці. Серед загиблих взнала Валя Майборода свого нареченого. Саме вона розповіла командиру військової частини, що звільняла село, про подвиг прикордонників та передала їхні документи.
            Народився Іван Іванович Пархоменко у Запоріжжі, навчався у ремісничому училищі № 2 заводу авіаційних моторів.
            Посмертно Іван Пархоменко нагороджений орденом Вітчизняної війни І-го ступеня. Одна з вулиць нового мікрорайону Запоріжжя названа іменем нашого земляка.
Зламані крила
            Якби не було ордена на грудях у загиблого льотчика, так ніхто і не дізнався б, що трапилося з лейтенантом Василем Пойденко.
            …Гітлерівці рвалися до Москви. 14 листопада 1941 р. на можайсько-гжатському напрямку група радянських льотчиків під командуванням Є.Горбатюка рішуче вступила у бій з переважаючими силами німців у небі над станцією Апрелівка, що у 42 кілометрах від столиці. Піхотинці, які оборонялися у селищі, стали свідками того, як один з радянських пілотів за короткий час збив 4 ворожі літаки, вступив у бій ще з чотирма ворогами. Хвилин через три два літаки, охоплені полум’ям, - наш і ворожий – упали вниз. Німецький літак упав з вибухом, а червонозоряна машина потяглася за горизонт, і що з нею трапилося далі, нікому не було відомо…
            Тільки більше ніж через чверть віку – влітку 1967 р. – у районі станції Апрелівка на торфових розробках механік екскаватора знайшов у товщі торфу літак періоду Великої Вітчизняної війни. Встановити прізвище загиблого пілота не вдалося, але у нього на грудях був орден Червоного Прапора. Відразу ж виникла думка, що за номером ордена можна встановити його володаря. У Головне управління кадрів Радянської Армії було направлено запит. Скоро звідти було отримано відповідь: орденом Червоного Прапора № 6316 за зразкове виконання бойового завдання 28 серпня 1941 р. був нагороджений лейтенант Василь Федорович Пойденко, родом із Запоріжжя.
            Трудящі Підмосков’я та воїни найближчого військового гарнізону на багатолюдному мітингу віддали шану герою-льотчику, який загинув смертю хоробрих у бою за Москву. Останки славного сина українського народу були перевезені на його батьківщину та перепоховані у Запоріжжі.
            Народився Василь Федорович Пойденко у 1919 р. в Олександрівську. Після закінчення ФЗУ працював слюсарем на паровозоремонтному заводі (нині ЗРЗ), паралельно навчався в аероклубі – у той час усі хлопці марили небом. Втілюючи мрію у життя, закінчив Борисоглібське льотне училище, став військовим льотчиком. Війну зустрів на західному кордоні, у Львові.
            У той листопадовий день командир 28-го винищувального авіаційного полку лейтенант Пойденко, збивши ворожий літак над станцією Апрелівка, був тяжко поранений, але, розуміючи небезпеку падіння своєї машини на житлові квартали, останнім зусиллям волі спрямував свій поранений літак за місто. Впавши на землю, літак глибоко занурився у болотистий грунт.
Солдат, який став маршалом
            На бульварі Шевченка, на перетині з вулицею Перемоги, на пятиметровому п’єдесталі здійнявся у небо винищувач. Здається, ось-ось він злетить у небо, потривоживши навколишню тишу потужним гулом. І візьме курс на ворожі бомбардувальники, вступить з ними у бій. Як це було восени 1943 р. у небі над Запоріжжям.
            Це – пам’ятник бойовим льотчикам, які обороняли місто в 1941-му і звільняли його в 1943-му. Це – пам’ятник відважним соколам 17-ї повітряної армії генерала Володимира Судця, нашого земляка.
            Народився Володимир Олександрович у 1904 р. в приміському селищі Нижньодніпровськ (нині в межах Дніпропетровська). Навчався в Олександрівському механіко-технічному училищі, працював на заводі Комунар. Після призову на військову службу закінчив військово-технічну школу ВПС та школу військових льотчиків. Військову майстерність відточував у небі Монголії та під час фінської кампанії. На фронтах Великої Вітчизняної війни з серпня 1941 р. В роки війни прославлений льотчик став генералом, командуючим 17-ю повітряною армією, Героєм Радянського Союзу, а згодом – маршалом авіації. Вдячні запоріжці обрали його “Почесним громадянином міста”.
            У боях за звільнення Запоріжжя безстрашні льотчики Судця здійснили безсмертні подвиги: знищили сотні німецьких літаків, прикриваючи наземні війська, розбомбили лінії оборонних споруд на підступах до міста, знищили чи розсіяли десятки колон ворожої бойової техніки. В армії тоді гриміла слава безстрашних майстрів повітряного бою Анвара Усманова, Володимира Антонова, Миколи Краснова, удостоєних звання Героя Радянського Союзу, Петра Потаніна та інших льотчиків…
            У День Перемоги біля літака-памятника по традиції збираються колишні військові авіатори, згадують бойових друзів – живих і загиблих у повітряних боях з фашистами. Душа справжнього льотчика завжди проситься у небо.
Міцніший криці
            У січні 1945 р. Червона армія почала Східнопруську військову операцію. Важкі бої йшли вдень і вночі. Артилеристи просувалися у бойових порядках піхоти, вогнем прокладаючи їй шлях.
Радянські війська оточили Кенігсберг стальним кільцем. Фашисти кинули на допомогу оточеному гарнізону декілька есесівських полків. На їхньому шляху стали гвардійці 19-ї стрілецької дивізії, у складі якої у 45-му артилерійському полку командиром гармати служив старшина Валентин Шевчук.
Народився Валентин у 1921 р. в Запоріжжі. У 1939 р. після закінчення школи був призваний на військову службу. В Карелії у перші дні війни Валентин був поранений, потім захищав Петрозаводськ, бився з ворогом на Синявинських висотах під Ленінградом, штурмував Великі Луки. Він громив фашистів на Смоленщині, звільняв Білорусію і Литву. Військову службу починав піднощиком снарядів, потім був призначений командиром гармати.
…7 лютого 1945 р. в ході боїв за Кенігсберг у розташування штабу дивізії прорвалися ворожі тигри. На допомогу прийшли артилеристи 45-го артполку. Батареї вийшли не шосе і розгорнулися на пряму наводку. Гвардійці зустрічали ворога шквальним вогнем і відкидали його. Один за одним вибували батарейці, самотня гармата Шевчука продовжувала відбиватися від насідаючого ворога. Він вів вогонь сам: і за піднощика снарядів, і за навідника, і за командира гармати. Бачили гвардійці його шалену роботу. Бачили й німці. Ціла німецька батарея почала вести вогонь по відважному артилеристу. Валентин тримався… Важкий німецький снаряд ударив йому в груди. І не стало прекрасного Валентина. Він пішов разом з полум’ям у розпечене повітря, в туман Земланда, у вічність слави, щоб жити у віках.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 р. командиру гармати 45-го гвардійського артилерійського полку 19-ї гвардійської стрілецької дивізії старшині Шевчуку Валентину Климентовичу за мужність і героїзм у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.


Заключне слово
Краєзнавство — це цілий арсенал ефективних методів і форм успішної навчально-виховної роботи. Завдяки вивченню, використанню місцевого матеріалу учні мають змогу вийти за межі підручника, відчути історичні події, осмислити історичні процеси, “доторкнутися” до історії.
Використання краєзнавчого матеріалу допомагає вчителю ефективно працювати над формуванням в учнів національної свідомості та історичної пам’яті, переконувати своїх вихованців у тому, що знання історії рідного краю духовно збагачують кожну особистість, виховувати у молоді нездоланну відданість Вітчизні, вчать шанувати свій народ та інші народи, що здавна пліч-о-пліч жили і працювали в Україні.
Система використання краєзнавчого матеріалу доводить, що саме краєзнавство є неоціненною скарбницею збереження історичного досвіду багатьох поколінь, усього того найкращого, що витримало випробування часом у сфері матеріальної та духовної культури. Ця скарбниця є тим своєрідним містком, який зв’язує покоління минулі з поколіннями сучасними і прийдешніми.



Обласні семінари-практикуми та вебінари
для викладачів суспільних дисциплін

1. 19.03.2015. Тема: «Розвиток мислення на уроках історії засобами інноваційних технологій» (ДНЗ «Токмацький професійний ліцей»).


2.  29.05.2015 Вебінар. Тема: «Педагогіка патріотизму» 
(ДНЗ «Мелітопольський будівельний центр професійно-технічної освіти»).
   
     3.  20.10.2015. Тема: «Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії» (ДНЗ «Запорізький професійний промисловий ліцей»)


2 комментария:

  1. Ось контактні дані містера Бенджаміна про електронну пошту, lfdsloans@outlook.com. / Або Whatsapp +1 989-394-3740, який допоміг мені отримати кредит у розмірі 90 000,00 євро, щоб запустити свій бізнес, і я дуже вдячний, мені тут було дуже важко, намагаючись зробити шлях, оскільки матері-одинаки не були Легко зі мною, але за допомогою містера Бенджаміна поклав посмішку на моє обличчя, коли я спостерігаю, як мій бізнес зростає і розширюється. Я знаю, що ти можеш здивувати, чому я ставив такі речі тут, але мені справді потрібно висловити свою подяку, тому хто шукає за фінансову допомогу або переживаючи труднощі з тамтешнім бізнесом або хочете запустити бізнес-проект, ви можете переконатись у цьому і мати надію вийти з негараздів. Дякую.

    ОтветитьУдалить
  2. Я хочу поділитися з усіма вами тут про те, як я отримую позику від пана Бенджаміна, який допомагає мені отримати кредит у розмірі 400 000,00 євро, щоб покращити свій бізнес. Це було легко і швидко, коли я звертався за кредитом, коли справи ставали грубими з мого бізнесу Містер Бенджамін надає мені кредит без зволікань. ось електронний лист / контакт Whatsapp містера Бенджаміна: +1 989-394-3740, Lfdsloans@outlook.com /

    ОтветитьУдалить